Тему цієї статті мені підказала передача Миколи Сванідзе «Історичні хроніки», які я слухаю в інтернеті. Сванідзе розповідає про страшні роки сталінських репресій, коли сусіди чи співробітники писали доноси на ні в чому не винних людей. За кожним доносом слідував арешт, тортури в застінках НКВС. Людину змушували зізнатися в скоєних нею злочинах — шпигунстві чи диверсіях. Потім слідувало тюремне ув’язнення, заслання до сталінських концтаборів на Крайній Півночі або розстріл.

На мене теж писали доноси. Але мені пощастило. Це було вже після смерті Сталіна, в «хрущовську відлигу» та в роки правління Брежнєва.

Я плавав на суднах ЧМП механіком. І повертаючись до Одеси з чергового далекого плавання, писав статті про свої закордонні враження. Їх публікували газета «Моряк», обласне друковане видання «Знамя коммунизма», а також центральні ЗМІ — газети «Известия» та «Труд». Свої статті підписував «А. Хасін, судновий механік». На мій подив, виявилося, що це дратує багатьох. І в газети, які публікували мої статті, посипалися анонімки: що я нібито ніякий не судновий механік, що я самозванець, а іноді ще писали, що я сіоніст і антирадянщик.
Як я вже сказав, часи були «вегетаріанські». У «хрущовську відлигу» в найгіршому випадку мене просто перестали б публікувати. Але одного разу черговий донос приніс мені серйозні неприємності. Було це наприкінці 50-х років минулого століття, коли на всю країну, та, мабуть, і на весь світ, прогримів страшний літературний скандал. Він був пов’язаний з тим, що роман Бориса Пастернака «Доктор Живаго», який не захотіли друкувати на батьківщині, був опублікований на Заході і отримав Нобелівську премію. Бориса Пастернака ганьбили в усіх радянських газетах. Його ім’я з прокльонами не сходило з вуст дикторів радіо і телебачення. А сам роман «Доктор Живаго» був заборонений.
Я в ту пору плавав другим механіком на суховантажному теплоході «Устилуг». Якось ми прийшли в італійський порт Генуя. Спустившись з групою товаришів на берег, я побачив у вітрині книгарні роман «Доктор Живаго» російською мовою. Попросивши своїх товаришів нікому про це не говорити, я увійшов до магазину і купив книгу. Товаришів зі мною було двоє. Книгу я дав їм почитати. А потім вони повернули її мені. До приходу в Одесу я встиг прочитати роман, нічого антирадянського в ньому не знайшов. І перед приходом у рідний порт викинув книгу в море. Але через кілька днів за доносом одного з колишніх зі мною у звільненні друзів був викликаний до КДБ, де піддався допиту. Ставили запитання: з якою підпільною антирадянською організацією пов’язаний в Одесі? хто мені дав завдання привезти заборонений роман? кому я його дав для поширення?
Для написання докладного письмового пояснення мене замкнули в заґратованій камері, де протягом доби я писав докладно, як обстояла справа. Слава Богу, мене випустили, але закордонної візи позбавили. Три роки я плавав у каботажі. Візу мені повернули лише після зняття в 1964 році з поста першого секретаря ЦК КПРС М. С. Хрущова, і скандал із забороненим романом був забутий.
У роки правління Брежнєва я вже плавав старшим механіком на теплоході «Аркадій Гайдар». І на мене знову до партійних органів надійшов донос. Дуже цікавий, по суті.
Річ у тім, що на всіх суднах, на яких я раніше працював, у кают-компанії стояло піаніно. Ця традиція йшла з часів вітрильного флоту, коли не було ні радіо, ні телебачення. А морські офіцери мали блискучу освіту, в тому числі й музичну. Серед них завжди знаходився член екіпажу, який вмів грати на піаніно, що давало можливість проводити музичні вечори в далеких плаваннях.
До Другої світової війни мати водила мене до музичної школи. Через початок війни я її не закінчив, але на піаніно грати навчився. Коли почав працювати на суднах ЧМП, завдяки тому, що в кают-компанії стояло піаніно, я влаштовував вечори художньої самодіяльності. Завжди знаходилася буфетниця або дівчина-чергова, яка любила співати. Завжди знаходилися в екіпажі хлопці, які любили музику. Ми самі майстрували барабан і маракаси і під мій акомпанемент на піаніно влаштовували непогані імпровізовані виступи.
Але прийшовши працювати старшим механіком на теплохід «Аркадій Гайдар», на моє засмучення, виявив, що піаніно в кают-компанії немає. Виявилося, що при будівництві судна в Югославії наявність музичного інструменту не було позначено в контракті.
Так от. Одного разу до нас був призначений боцман — нечиста на руку людина. Багато чого з того, що виписувалося у відділі постачання для судна — фарба, пензлі, — він крав і продавав. Нам з капітаном довелося від нього позбутися. Раптом мене викликають до комісії партійного контролю при парткомі пароплавства і показують донос, що надійшов на мене, де написано, що я продав… суднове піаніно. Донос був анонімний, але за стилем відчувалася рука боцмана. Коли я почав пояснювати голові комісії, що на судні піаніно не було, а якби й було, як я міг продати: треба найняти вантажників, підігнати до борту вантажівку, і все це на очах вахти біля трапа — голова комісії злобно на мене подивився і сказав: «До нас надійшов серйозний сигнал — прошу сісти і написати пояснення».
В одній кімнаті з головою сиділа молоденька секретарка, бадьоро стукаючи на друкарській машинці. Озирнувшись на дівчину, я сказав голові комісії: «Замість пояснення щодо «проданого» мною піаніно я зараз напишу, що ви постійно пристаєте до вашої секретарки з сексуальними домаганнями. Цей лист кину до ящика зі скаргами трудящих, який є в обкомі партії. І подивлюся на вираз вашого обличчя, коли вас викличуть туди для пояснень». З цими словами я повернувся і пішов.
Більше мене нікуди не викликали.
Ну а потім пароплавство розвалилося, я пішов на пенсію — доноси на мене припинилися.