Мій двір
Вулиця Князівська з’явилася на картах Одеси ще в 1830-х роках. З останніх князів тут проживав князь Аргутинський-Долгорукий, князь Жевахов і княгиня Абамелек. За радянських часів вулиця носила ім’я Баранова — більшовика і голови спілки ковбасників Одеси. Кажуть, що він помер від завороту кишок.
До революції будинок № 16 був прибутковим. Його господинею — Євою Семенівною Гаук — квартири здавалися в оренду. Тут жив з 1893 по 1909 роки А. В. Гаук, диригент, композитор, педагог, про що урочисто віщує табличка біля воріт.
Споруди нашого двору війну пережили відносно вдало. Але в моїй квартирі на віконницях залишилися отвори від осколків. І не дивно. Тому що зовсім недалеко, приблизно за сто метрів, на розі вулиць Коблевської та Ольгіївської вибухнула німецька авіаційна бомба. Руйнування були колосальні. На всіх чотирьох кутах залишилися лише самі руїни.

Надалі, в 50-ті роки, під час відновлення фундаменту для нового житлового будинку були знайдені людські кістки. Тепер на чотирьох кутах стоять відносно нові п’ятиповерхові післявоєнні споруди. Це Будинок клоунів, обленерго, дитяча поліклініка, житловий будинок з гастрономом. В одному кварталі від нас — на розі вулиць Князівської та Кінної також під час бомбардування був зруйнований великий будинок. Після війни його відбудували, віддали під готель Одеського цирку. За два з половиною квартали від нашого будинку після війни дуже довгий час стояла напівзруйнована будівля Головпошти. Очевидно, всі руйнування сталися за один повітряний наліт!
Наш двір будинку № 16 по вулиці Князівській був просторим, прямокутним. Будинки були дво- та одноповерховими. Одноповерхові мали невеликі палісаднички. У дворі в 50-ті роки багато було дітей-підлітків, а також дівчат і хлопців, народжених ще до війни. У найбільшій родині було по троє дітей. У родині тітки Наташі теж було троє, вона не працювала і «сиділа вдома».
Поруч жила сім’я з двома дівчатками. Тітка Таня теж не працювала, доглядаючи за домочадцями. Ніколи не забуду, що майже щодня тітка Наташа і тітка Таня лаялися, кричачи на весь двір і збираючи багато зевак, які не пропускали нагоди трохи розважитися. Мешканці визирали зі своїх вікон і оцінювали можливості на перемогу кожної з сусідок. Тітка Таня була невеликого зросту, сильно заїкалася і тому завжди програвала тітці Наташі — високій і статній з гучним голосом і нормальною дикцією.
У цьому ж одноповерховому флігелі жив зі своєю дружиною та дочкою А. Санченко, заступник начальника військово-медичного училища, яке знаходилося на Баранова, 10. І зараз вхід до нинішнього медичного училища все ще прикрашають два якорі. Наш сусід був високим красенем з військовою виправкою. На парадах він ішов попереду курсантів свого училища, і від нього неможливо було відвести погляд. На темному морському святковому кітелі дзвеніли нагороди, виблискували золотом еполети і гойдався загадковий кортик!
А в звичайні дні ми із захопленням стежили за його псом «шляхетних кровей» — ірландським червоним сетером. З ним наш сусід їздив на полювання. Цей вихований і слухняний пес на ім’я Варна, на відміну від наших дворових непоказних, зазвичай сірих собак, мав абсолютно руду блискучу і, очевидно, шовковисту шерстку, яку всім так хотілося помацати… Але ми не сміли навіть подумати про це!
Щовечора курсанти училища марширували по Князівській до свого екіпажу на вулицю Садову. Кожна рота при цьому дуже-дуже голосно співала свою браву пісню. Напевно, на весь мікрорайон! Діти з усіх дворів Князівської тут же вискакували на вулицю, із захопленням підспівували, а хлопчаки часто бігли за курсантами.
Тітка Іра Шабаліна була красивою, але змученою непосильною роботою. Її чоловік — капітан військового корабля загинув на Далекому Сході. Судно підірвалося на міні. Тітка Іра сама виховувала двох дітей. Це був підліток Валик і дочка Таня. Дівчинка була, на мою думку, справді красивою: світле волосся, чудові великі блакитні очі. Особливо мене вражав її наївний дитячий погляд. Вона годинами сиділа за піаніно, граючи гами. А ми змушені були влітку при відкритих вікнах годинами їх слухати. Одні дівчата їй заздрили, а інші раділи, що в їхній родині немає жодного музичного інструменту, і батьки не позбавляють їх безтурботного і багатого на всілякі вигадки дворового життя.
Щодня в обідній час Валик варив на примусі для сестри кашу і запихав цю їжу в неї. А коли він відвертався або виходив, Таня ховала недоїдені бутерброди за меблі. А потім тітка Іра за запахом їх знайшла! І був скандал на весь двір… Валик вступив до вищої морехідки, плавав багато років, як і його батько, капітаном на супертанкері, а сестра, закінчивши музичне училище, акомпанувала артистам нашого Оперного театру. Самотня тітка Іра зуміла дати своїм дітям прекрасну освіту.
Як у кожному одеському дворі, так і у нас було багато моряків, які ходили в закордонні плавання. Після закінчення морехідного училища рибної промисловості йшли в плавання на суднах китобійної флотилії два друга і сусіда: Толік Балянський і Володя Воронков. І навіть Ляля Балянська, красива витончена дівчина з «оксамитовими» карими оченятами, за порадою свого брата кілька років поспіль «ходила бити китів». У травні, під час цвітіння акації, наш двір, як і вся Одеса, з радістю зустрічав відважних китобоїв.
На другому поверсі зі своєю мамою, яка працювала на кондитерській фабриці, жила Світлана Брюшко. Вона дружила з моєю старшою сестрою Танею, і тому кілька разів мені діставалася велика цукерка в красивій обгортці. Світлана була спортсменкою і метала диск. Вона користувалася успіхом у хлопців, які як наречені іноді оселялися в її родині. Але Світлана, будучи великою і сильною, частенько їх відлупцьовувала. Її мама іноді заступалася за деяких кавалерів, які особливо їй подобалися…
Сусіди 1-4-х квартир заходили в будинок з парадної на Ольгіївській, 12. А сходи чорних ходів цих квартир виходили у двір Князівської, 16. Тут, у квартирі № 3, жив полковник медичної служби, відомий психіатр і психотерапевт Давид Рудинський. А також доктор Кзендзовський — він безкоштовно консультував сусідів. Його двері завжди були відкриті для хворих.
Простора квартира №4 ще до революції належала дворянській родині генерал-майора прикордонних військ Володимира Янушковського, який закінчив Київське піхотне юнкерське училище. Юний офіцер царської армії після служби на Кавказі служив в Ізмаїльському прикордонному загоні. Його дочки під час війни нікуди не виїжджали з Одеси, жили в цій квартирі і розповідали, що під час бомбардування міста стрімголов неслися до німецької Кірхи, сподіваючись, що ворог не буде її обстрілювати. Так воно і було!
У самій глибині двору постійно сидів в інвалідному візку Коля Суслов, з цікавістю спостерігаючи за дворовим життям. Він був інвалідом з дитинства. І жив зі своєю мамою — маленькою худорлявою жінкою, яка, незрозуміло як, обслуговувала свого розповнілого сина. Він мав вищу освіту, багато читав, але був так самотній! І раптом у дворі сталася важлива подія! Просто диво. Він одружився на тоненькій інтелігентній жінці з другого поверху, і вона пішла жити до нього. Всі раділи цій чудовій події.
У дворі траплялися і трагедії. Якось вночі грабіжник пробрався в квартиру моряка-кочегара. Злодій, обмотавши праскою ганчіркою, убив нею жінку. Кочегар дядько Гриня (Григорій) був у той час у рейсі… У зв’язку з цим ми, притихлі діти, ходили по двору і пошепки розповідали один одному всякі страшні історії. Говорили також про те, що очі померлої жінки зафіксували останнє зображення в її житті, і тому вбивця неодмінно буде знайдений, що нас заспокоювало.
Дітей у післявоєнний час у дворі було багато. Тоді, за браком комп’ютерів, усі грали у дворі. Дівчатка обирали скакалку, класики, ляльки, м’яч, карти, доміно. Моя молодша
6-річна сестра Надя якось прийшла додому з розбитою губою. Виявляється, вона вже в такому юному віці так азартно грала в карти! Наш тато потім не раз жартував з цього приводу. Хлопчики-підлітки грали у футбол, у ґудзики, метали перочинні ножики в землю. Але наймоднішою грою серед хлопчаків того часу була гра в підкидання ногою маленького саморобного м’ячика — «маялки». Кожен хлопчик знав, як зробити «маялку». У шматок носка насипалася крупа, краще кукурудзяна. Цю маялку потрібно було підкидати ногою якомога довше. Деякі чемпіони підкидали сто і більше разів.
Дорослі хлопчики-старшокласники натягнули посередині двору волейбольну сітку, яку під час їхньої гри я з побоюванням обходила. Але все ж одного разу отримала по голові такий удар м’ячем, що з очей «посипалися іскри». Я побігла по сходах чорного ходу додому. Двері були зачинені. Я мовчки сіла на верхню сходинку, обійняла голову і стала тихонько плакати. Один з волейболістів піднявся по сходах і запитав мене, чи не потрібна допомога. Я відмовилася, ковтаючи сльози.
У дворі, крім стоянки приватних машин, з’явився великий стіл для спілкування комунікабельних сусідів, а також низенький столик для дітвори. Дивно, але дітей-підлітків у дворі зараз зовсім немає, одні тільки 5-6-річні. І їх багато.
Багато і кішок. Кожна поважаюча себе одеситка заводить кішку. Вони скрізь: на дахах, сходах, деревах, парканах, карнизах будинків. Деякі хвості мають просто лежать на асфальті і гріються на сонечку. Якщо ти йдеш, і на твоєму шляху кішка, то вона рідко зверне на тебе увагу і вже точно не посунеться, щоб тебе пропустити.
Двір на Князівській, 16 — це типовий «одеський дворик» з палісадничками, білизною, що висить на мотузках, кішками, столом для «забивання козла». Це «одеський дворик», де люди народжуються, радіють життю, спілкуються, няньчать дітей і онуків… і йдуть.











