Мій двір

Днями редакція газети «Вечірня Одеса», де я регулярно друкуюся, запропонувала написати спогади на тему «Мій двір». Я задумався. Про який двір писати?

Про двір мого дитинства за адресою Червоний провулок, 5, де зараз розташовується відділення поліції, і звідки у 1941 році, коли до Одеси прийшли фашистські окупанти, нас, як євреїв, загнали спочатку до в’язниці, потім до гетто, а потім вивезли до концтабору?

Чи про двір за адресою Дерибасівська, 3, де в маленькій, тісній кімнатці з матір’ю та сестрою ми жили після повернення з концтабору? У цьому дворі минула моя юність. І звідти я йшов у перші рейси.

Чи про двір за адресою Єврейська, 1, куди я перебрався жити після одруження? Ми з дружиною прожили в цьому дворі багато років — до отримання від пароплавства квартири на Черемушках.

Я вирішив розповісти про цей двір.

Одружилися ми у 1956 році. Вулиця тоді називалася Бебеля. Хто такий був Бебель, у дворі ніхто не знав. Чому на його честь назвали вулицю — незрозуміло. Багато пізніше дізнався, що Август Бебель був діячем міжнародного робітничого руху, депутатом Рейхстагу, одним із засновників і керівників соціал-демократичної партії Німеччини, автором знаменитої книги «Жінка і соціалізм».
Але повторюся: хто такий цей Бебель, у дворі ніхто не знав. Але зате знали, що я єврей. І дорікали матері моєї дружини: як вона допустила, що її російська православна дочка вийшла заміж за єврея?!
Найкращі уми двору були схвильовані і тим обставиною, що я плавав за кордон. У дворі шепотілися, що я нібито співробітник КДБ. Попереджали мою тещу, щоб у розмовах зі мною була обережна.
Жили ми на першому поверсі. Найближчою нашою сусідкою була літня жінка — тітка Паша. Жила вона з онукою. Онуку звали Лена. Вона вчилася в будівельному інституті. І, повертаючись з навчання, швидко пробігала двір, ні з ким не вітаючись. Причину цього я дізнався багато пізніше.
Я вчився заочно в морехідному училищі. Одного з теплих весняних днів я сидів біля наших вхідних дверей і, готуючись до екзаменаційної сесії, читав підручник з теорії дизелів. Повертаючись з інституту, у двір вбігла Лена. Раптом вона спіткнулася і впала, розбивши коліно. Відкинувши підручник, я підбіг до неї, допоміг піднятися і провів до квартири.
Поки тітка Паша клопотала біля Лени, що лежала на дивані, я оглянув кімнату і побачив стіну, всю заставлену книжковими полицями. На окремому столику лежала стопка журналів «Нива», які видавалися в царській Росії. Відкривши один із цих журналів, я побачив оповідання невідомого мені тоді письменника Івана Буніна. Почавши читати, я забув, де перебуваю, поки тітка Паша не підійшла до мене. Вона подякувала за допомогу Лені і сказала, що журнал я можу взяти почитати. Так я познайомився ближче і з тіткою Пашею, і з її онукою.
За невеликий термін я перечитав усі ці журнали, в яких вперше для мене прозвучали імена поетів: Анни Ахматової, Марини Цвєтаєвої, Зінаїди Гіппіус та інших добре відомих дореволюційних авторів.
Якось у відсутності Лени, повертаючи тітці Паші один із журналів, я запитав: «А де Лєніни батьки?».
Тітка Паша, не відповідаючи одразу на моє запитання, заварила чай, накрила стіл, запросила сісти і, важко зітхнувши, почала розповідати: «Батько Лени, Мирон Кагальський, був великим партійним працівником. У 1937 році, як ворога народу, його розстріляли. А мама Лени, моя дочка Катя, теж була комуністкою. Коли радянські війська у 1941 році йшли з Одеси, Катя була залишена в місті для підпільної роботи. Але хтось із нашого двору видав Катю румунським жандармам, додавши, що вона була одружена з євреєм. Вночі Катю забрали. Врятувало її те, що румуни були великими хабарниками. Все, що у мене було, я продала і викупила дочку з в’язниці. Але коли Одесу звільнили у 1944 році, вже радянська влада заарештувала Катю за те, що вона не виконала доручене їй завдання. А оскільки була заарештована румунами і залишилася жива – значить, з ними співпрацювала. За це Катю заслали на Колиму.
У роки румунської окупації, коли Лені було 5 років, вона виходила у двір пограти з дітьми. Діти їй кричали: «Жидівка!». Бідна дівчинка прибігала до мене, втикалася в коліна і зі сльозами запитувала: «Бабусю, що таке «жидівка»?». Єдине, що я могла їй сказати: «Не грай з ними – вони погані діти». З того часу у дворі вона ні з ким не вітається. А мені довелося виставити у вікно ікону і надіти на Лену хрестик, оскільки за доносом наших сусідів до мене кілька разів приходили румуни, отримавши інформацію, що я ховаю єврейську дівчинку».
У 1957 році з колимського заслання повернулася Лєніна мама. На радощах тітка Паша запросила мене з дружиною відзначити цю подію.
Минуло кілька років. Одного разу в редакції газети «Моряк» заступник головного редактора Яків Григорович Кравцов познайомив мене з відомим письменником Левом Славіним, який приїхав зі столиці, автором знаменитої свого часу п’єси «Інтервенція» про висадку у 1918 році в Одесі французьких військ. За п’єсою Л. Славіна в нашому місті був знятий фільм, головну роль в якому зіграв В. Висоцький. А в роки Другої світової війни за повістю Л. Славіна «Два бійці» був знятий однойменний фільм. У цьому фільмі Марк Бернес заспівав дві пісні, що стали пісенною класикою: «Темна ніч» і «Шаланди, повні кефалі».
Л. Славін, розговорившись зі мною, запитав, де я живу. І коли я відповів, що живу на вулиці Бебеля, 1, він вигукнув: «Ой, так це ж будинок мого дитинства! Я там народився і виріс. Звідти молодим письменником разом з В. Катаєвим та Ю. Олешею переїхав до столиці».
Але двір, в якому я жив і про який розповідаю, був знаменитий ще однією людиною.
Невдовзі після того, як Україна стала незалежною державою, вулиця Бебеля була перейменована на Єврейську (це її дореволюційна назва). На фасаді будинку з’явилася бронзова меморіальна дошка. На ній писалося, що в цьому будинку, за адресою Єврейська, 1, у дореволюційний час жив єврейський письменник і публіцист, один із засновників міжнародного сіоністського руху Зеєв Жаботинський, який виїхав з цього будинку до Палестини.
Після того, як ми з дружиною перебралися до отриманої від пароплавства квартири, у цьому дворі залишилася жити моя дочка Світлана, яка вийшла заміж. Вона мені розповідала, що чи не щодня у двір стали приходити екскурсії, які приїжджали з Ізраїлю та європейських країн. Екскурсоводи показували на вікна другого поверху, де жив Жаботинський.
Минув час, і бронзову дошку з ім’ям Жаботинського вкрали. Але сьогодні на фасаді будинку висить інша дошка. Вона з’явилася після того, як центр Одеси був взятий під охорону ЮНЕСКО. Вивіска свідчить: «Україна. Пам’ятка архітектури та містобудування місцевого значення. Будинок прибутковий Докса 1880—1881 років. Архітектор Гансіоровський С. В. Охоронний номер 242-Од, охороняється державою. Пошкодження карається законом».

Ось у такому дворі я жив за адресою Єврейська, 1.