«Знову все плутають журналісти, — скаже прискіпливий читач. Усі ми виросли на книзі «Два капітани» Веніаміна Каверіна. А може, автор має на увазі «Три товариші», то це Ремарк».

Заспокою читача. І я люблю Каверіна, всю юність шукав відомості про експедицію капітана Татаринова. Можливо, і зараз продовжив би цю тему, але витіснила інша історія.

Цього року, а точніше — 1 липня 2023 року, виповниться 50 років одеській «Вечірці». Працював у ній з першого дня. І для першого номера брав велике інтерв’ю у капітана далекого плавання.

За шість десятиліть роботи в друці зустрічався з багатьма капітанами. Одних вже й не згадаю в обличчя, інші назавжди залишилися зарубками в пам’яті.

Це Кім Никифорович Голубенко, Костянтин Іванович Тамбовський, Вадим Миколайович Нікітін.

Три капітани.

В останній декаді червня 1973 року кличе мене Борис Дерев’янко до свого кабінету. Запитує, що пропонуватимеш у перший номер газети. Бадьоро відповідаю, що домовився на кіностудії зі Збандутом пройти павільйонами, хочу зробити репортаж з кількох знімальних майданчиків.

— Це цікаво, але можна й пізніше, — каже Дерев’янко. І запитує: — Як думаєш, яка професія превалює в нашому місті?

— Торговельні працівники.

— Смішно, але не точно. Впевнений, що моряки.

— Але я ж збираюся займатися культурою.

— Ти спецкор, будеш там, де газеті потрібно… Ти мені колись розповідав, як для «Комсомольської іскри» зустрічався з капітаном Голубенком. Порадься з ним, кого з молодих капітанів порадить нам для першого номера.

З Кімом Никифоровичем Голубенком я справді зустрічався кілька разів. Це було завдання кореспондента АПН в Одесі Йосипа Пікаревича. Познайомив нас фотокореспондент Михайло Рибак, який мав для інтерв’ю зробити кілька знімків. Голубенкові сподобалося моє перше запитання: яку книгу читає капітан у рейсі? Виявилося, що закоханий у Паустовського: «Час великих очікувань» знаю майже на пам’ять. Мій письменник».
Того ж дня я зателефонував Голубенкові. Попросив рекомендувати капітана.

— А я що, вже старий для вас? — Мені здалося, що з образою перепитав Кім Никифорович.
Я вибачився. Ні, кажу, просто Голубенка кожен биндюжник в Одесі знає. А нова газета хоче знаходити нових героїв.
Знаменитим Кім Голубенко став у 1962 році. Рік Кубинської кризи. Американський військовий флот блокував острів Свободи, де американські розвідувальні літаки виявили таємно завезені на Кубу та націлені на США радянські ракети.

Жодне судно не могло підійти до бунтівного острова, населення якого почало відчувати нестачу продовольства. Тоді з Одеси до Гавани вийшов «Юрій Гагарін». У його трюмах було двадцять тисяч тонн продовольства. Про цей рейс мені розповідав Кім Никифорович.

Авіаносець зі своєю ескадрильєю супроводжував «Юрія Гагаріна» майже до самої Куби. І весь цей час Кім Никифорович майже не покидав капітанський місток.

А на підході до Гавани «Юрія Гагаріна» зустріли американські військові кораблі. Один з них почав швидко наближатися, піднявши сигнал: «Вимагаю зупинитися!».

— Як ідемо повним ходом, так і будемо йти, — сказав Голубенко старпомові.

На вісімнадцяті доби після виходу з Одеси «Юрій Гагарін» увійшов до гаванського порту. На переповненому кубинцями причалі його зустрічав Фідель Кастро.
А після повернення до Одеси Голубенко отримав звання Героя Соціалістичної Праці.
Я не перебільшував, цю історію в Одесі знали всі.
Кім Никифорович попросив пару хвилин почекати, потім продиктував мені:
— Тамбовський Костянтин Іванович. — Я проривав блокаду, він стояв у блокаді. Молодий капітан.
Такою була передісторія інтерв’ю в перший номер газети. Звісно, я зателефонував, послався на Голубенка, і Тамбовський мене прийняв. І я дізнався про вогняні рейси, у В’єтнам, що воював.

…Це було на початку 1972 року. Теплохід «Балашиха» знявся в черговий рейс: порти Чорного моря — порти ДРВ. Плавання було важким, північно-західну частину Чорного моря скували жорстокі льоди, пробиваючись крізь них, погнули гвинт. Пішли на Мальту ремонтуватися.
Після намагалися якомога швидше надолужити втрачене. Машинна команда боролася за кожну десяту вузла — треба поспішати. Ходові вахти змагалися за точність утримання судна на курсі, за оптимальний вибір шляху. 15 квітня прибули до порту призначення — Хайфон. Стали на зовнішньому рейді.
Тривожні рядки суднового журналу:
«16 квітня. 10.00. Масований наліт авіації літаками типу «фантом» на порт Хайфон. Ведеться обстріл бомбами та ракетами. В районі міста видно чорні клуби диму. Екіпаж зібраний у внутрішніх приміщеннях».
Капітан «Балашихи» К. І. Тамбовський згадував ці дні так:
— Масовані повітряні нальоти повторювалися до десяти разів на добу. Ми, перш за все, вжили всіх заходів для забезпечення безпеки людей. Під час нальотів на містку перебували вахтовий штурман, начальник рації та вахтовий матрос. Ну і капітан, звичайно. Всі інші члени екіпажу мали за сигналом тривоги йти вниз. Організували спостереження за повітрям, усі роботи вели тільки в касках.
Ці заходи, звичайно, дещо зменшували ризик, але ніяк не виключали його. При масових бомбових ударах по берегових спорудах та акваторії порту від близьких розривів бомб, від уламків кипіла вода. Коли почалися пожежі в порту, наші моряки кинулися на допомогу в’єтнамцям. У тій обстановці, звичайно, доводилося ризикувати. І люди виконували свій обов’язок просто, мужньо, самовіддано. У нас адже середній вік — менше тридцяти, судно комсомольсько-молодіжне. І хлопці поводилися героїчно.
Ледь стихали вибухи, як екіпаж судна виходив допомагати в’єтнамським портовикам. Разом з ними розчищали завалені причали, розтягували палаючі вантажі, рятували їх від вогню.

У тому ж ритмі жили поруч радянські судна.

До дев’ятого травня тривали нальоти. Майже місяць. А потім порти ДРВ були заміновані.
Радянські моряки суден, що стояли з вантажем на борту, вирішили портів не залишати. Вантаж, доставлений в’єтнамським друзям, мав бути ними отриманий.
І ось — блокада. Посеред бомбардувань та обстрілів, коли на надбудовах — чорні плями пробоїн, коли поруч смерть загрожує друзям. Блокада — найвище випробування мужності та стійкості. Наші моряки вийшли з нього з честю.
За цей рейс Костянтин Іванович, як і загалом вся команда «Балашихи», був нагороджений.
Так «Вечірка» розповіла ще про один подвиг і познайомила читача з ще одним героєм.
По суті, я міг би поставити крапку. Але в моєму житті, та й у житті «Вечірньої Одеси» був ще один капітан, який став обличчям капітанського корпусу. Це Вадим Миколайович Нікітін. Про нього писав Борис Дерев’янко, Юлія Женевська, та й я. Задумав колись книгу «Очима Борута», це був улюблений собака Нікітіна, почав було писати, але трагічна смерть Вадима Миколайовича на капітанському містку перервала цей задум.
Дивовижна людина був Вадим Нікітін. Відкритий, веселий, яскравий. Він був капітаном теплохода «Одеса» і ніби представляв Одесу в закордонних походах. І, природно, він не подобався партійному керівництву Одеси. Занадто вільний, занадто розумний.
Нас познайомила Юля Женевська. З Нікітіним плавав її брат Володимир Воробйов. І поступово він увійшов у наше життя, бував у нас удома, на дачі. У нас на очах партійна знать знищувала цю людину, заважала жити, позбавила капітанського містка.
Хто тільки не заступався за Нікітіна. Більше за всіх — Дерев’янко. Але Нікітіна заслали на північ. І хоч дозволили водити судна, але «ловили» на кожному самостійному жесті. Результат — інфаркт. На містку.
Юля Женевська випустила збірку спогадів «Майстер Нікітін». У ній є нарис Дерев’янка, мої та її статті, але немає Монологу Жванецького про Нікітіна. Ним я завершу цей спогад про трьох капітанів у моїй пам’яті.

МИХАЙЛО ЖВАНЕЦЬКИЙ

Нікітіну

Кожен, хто не може забути, нехай згадає!
Хто не може забути минуле.
Кому воно здається таким добрим через пісні Висоцького, нехай згадає
Вадима Нікітіна.
Народжений незалежним.
Народжений вільним.
Народжений красивим.
Народжений сильним.
Народжений гордим.
Народжений чоловіком.
Намагався жити серед нас.
У вигляді капітана.
Так… У вигляді капітана.
Намагався приносити славу та користь своїй країні,
знаючи, що вона цього не пробачає.
Ця країна часів Нікітіна та Висоцького знищувала чоловіків.
Вона робила всіх однаковими.
І чоловіки стали бабами.
А жінки — мужиками.
Десь ходить якийсь Віталій, начальник транспортного
цеху обкому партії, великий спеціаліст з переробки.
Білих капітанів переробляли за все!
За те, що зайшов до синагоги.
За те, що провів поглядом бармена, що втікав.
За те, що взагалі був за кордоном.
Разом з пароплавом.
Бо мусив плавати, не відходячи від причалу.
А якщо відійшов, то безперервно радіюй,
що підкоряєшся, підкоряєшся, підкоряєш і схвалюєш.
І везеш усім подарунки.
І береш усіх на роботу.
І цілуєш весь обком.
І весь берег.
І ненавидиш, куди пішов, і обожнюєш, звідки вийшов.
І ходиш, бо зрозумів.
І везеш, бо треба.
І приймаєш до партії, щоб ненавиділи ворога,
і женеш батогом, щоб краще його обслуговували.
Країна без валюти, але спробуй заощадь!
Країна без грошей, але спробуй зароби!
Бери на роботу, але спробуй вигнати!
Приймай рішення, але не смій мислити!
Терпи аварію, але не давай «SOS»!
Багато капітанів пішло з життя.
Включаючи тих, хто ходить серед нас.
А він ще намагався виправдатися.
Якби він знав, у чому?
Якби всі знали, у чому?
Коли винен просто тому, що чоловік.
Тому, що капітан.
Тому, що гордий.
Тому, що сильний.
Тому, що красивий.
Тому, що незалежний.
Тому, що вільний.