Одеський академічний театр ляльок нещодавно вітав з 70-річчям свого чудового звукорежисера Миколу Костенка. Побувавши на робочому місці ювіляра, ми переконалися вкотре, що театру з цим фахівцем пощастило. Відмінна якість звукової частини постановок для дітей та дорослих відома всім театралам, а тепер зрозуміло, яким довгим і важким досвідом оплачується ця якість. Був за радянських часів Знак якості, яким відзначалися найкращі товари, а в театрі ляльок — Звук якості!
Микола Олександрович — звукорежисер вищої категорії, працює в театрі ляльок тринадцять років. А до цього чого тільки не було! Все почалося під час служби в армії. Білоруський військовий округ, ракетні війська стратегічного призначення, вузол військового зв’язку, служба радіооператора, доводилося працювати «на ключі», телеграфістом. Ці два роки ювіляр згадує з великою теплотою. Саме армійська служба допомогла з вибором професії, визначила все подальше життя.
— Вступивши працювати на Одеський телецентр, я став помічником режисера зі звуку, — згадує Микола Олександрович. — У той час відбувалося становлення телебачення, і я з часом потрапив до бригади зі встановлення та ремонту обладнання. Пішла епоха чорно-білого зображення, пішов колір, потім з’явився відеозапис з установками «Електрон», «Електрон-2». Працювати було дуже цікаво. Усі новинки проходили через нас, і колектив телецентру був єдиною родиною. Ми виїжджали на футбол, до театрів, по всій Одесі, по районах області.
Тут необхідний невеликий екскурс в історію вітчизняного телебачення. Станція відеозапису (ПВС-3) на базі автобуса ПАЗ-672, укомплектована кондиціонером і потужним обігрівачем, почала випускатися серійно в 1974 році. На такій працювали і в Одесі. А до Олімпіади-80 створили більш досконалу пересувну відеозаписувальну станцію з широким застосуванням інтегральних мікросхем, адже якість сигналу, що передається ПВС, мала суворо відповідати міжнародним нормам. Така станція ПВС-4, створена в 1978 році, стала повноцінною телевізійною студією — два відеомагнітофони, пульти звуко- та відеорежисера. Коштувала така машина близько 250 тисяч рублів.
— Поїхала наша бригада до Києва, хлопці працювали там на стадіоні, допомагали технічним засобам столиці України висвітлювати шлях олімпійського вогню, — згадує Микола Олександрович. — Перехід з Румунії до Молдови здійснювався в Леушенах, звідти олімпійський вогонь поїхав до Києва, з Києва — до Москви. Наша група відеозапису прибула до Леушен, звідти наш запис поїхав до Києва, для того, щоб люди ввечері могли подивитися по телевізору все це прекрасне дійство на площі. Перехід олімпійського вогню через міст, великий концерт і знову в дорогу. Всі апаратні рухалися цим шляхом, зупиняючись у місцях зустрічі. Ми після Києва приїхали додому, враження — незабутні!
У роки перебудови Микола Костенко пішов з телецентру і потрапив до Одеського інституту інженерів морського флоту у відділ технічних засобів навчання (ТЗН).
— Там я працював на нашому старому кінопості, який купив собі «водний» інститут. Потім надійшла з Йокогами комплектація обладнання відеозапису на камеру «Панасонік». Дуже швидко апаратура йшла в минуле. Нове входило в наше життя. Після інституту з моїм другом, президентом телекомпанії «Одеса-плюс» Михайлом Коломеєм, ми напружено працювали: новинні сюжети, виїзди до Києва, все було. Звук, запис, монтаж передач, підкладка звуку, синхрони — займався всім, що необхідно. Після того, як наша компанія розпалася з низки причин, в тому числі і з фінансових, я потрапив до театру. Мої друзі, які працювали у філармонії звуковиками, мене порекомендували. Специфіка роботи тут така: ми не кнопкодави, як про нас часом кажуть, ми повинні виставу зрозуміти і полюбити, знайти в ній родзинку, вивчити її, розуміти характер кожного персонажа, і ось тоді музика зазвучить доречно. Інакше вона буде відторгнута від дії, і глядачі не отримають того прекрасного поєднання музики, гри акторів, тексту, яким і відрізняється хороша вистава.
Від казусів, звичайно, ніхто не застрахований. Але за свою апаратуру (сьогодні це сучасний цифровий пульт) Микола Костенко ручається. Ще з часів телецентру він звик приходити на робоче місце заздалегідь, без запізнень, і все-все перевіряти. На телецентрі він з’являвся о восьмій ранку, до театру приходить о дев’ятій.
— Навіть якщо артист щось забуде, раніше чи пізніше музика піде, ніколи не можна панікувати. Це все акуратненько, ніжно, розумно можна обіграти, щоб глядачі не помітили, не відчули жодної шорсткості. Або ми приглушуємо звук, або актори нам підіграють, або ми підемо за ними, треба бути єдиним цілим.
Всі вистави театру для Миколи Олександровича — улюблені.
— Завдяки нашому начальнику Сергію Георгійовичу Золотарьову, професіоналу в звуці, ми отримали нове обладнання, нехай не дуже дороге, але наш театр звучить дуже і дуже добре. Звукорежисер повинен вміти фільтрувати непотрібні шуми, слухати окремі інструменти в оркестрі. І мені, і іншим співробітникам, які не мають вищої музичної освіти, він дає безцінні уроки. Наш сучасний звуковий пульт не виносить жодних спотворень. Буває, режисери приходять з дуже поганими за якістю музичними записами, але Сергій не допускає, щоб такий звук йшов до глядача. Не завжди можна знайти хороший запис конкретного музичного твору, але у нас є співочі артисти, вони вчать пісні, ми їх пишемо. Поки немає у дирекції можливості зробити для нас окрему кімнату звукозапису, але нічого, справляємося. Сьогодні будується приміщення для зберігання декорацій, якими ми були завантажені. Наш директор Йосип Михайлович Меркович буквально живе театром, знаходить цікавих режисерів, намагається оновити вистави репертуару. Ми радіємо, коли в залі діти шумлять, сміються, висловлюють емоції, адже для цього і працюємо.
