Річниця чорнобильської катастрофи
Минуло 35 років з моменту страшної трагедії, а спогади не відпускають. Ось і зараз переді мною старий фотознімок. Радісні обличчя людей на тлі споруджуваного «Саркофага» над зруйнованим 4-м енергоблоком Чорнобильської АЕС. Ліквідатори зняли респіратори, щоб були видно їхні обличчя. А над монтажним майданчиком, де щойно провели мітинг з нагоди закінчення монтажу покрівлі «Саркофага», баражували вертольоти, поливаючи покрівлю водою і змиваючи залишки уламків графітової кладки реактора. За допомогою бетононасоса, немов на вістрі штика, в небо зметнулося наше Знамено Перемоги. Це було 2 жовтня 1986 року.
Як швидко летить час, стираючи з пам’яті події 35-річної давності і забираючи з собою душі ліквідаторів аварії на ЧАЕС. Залишилися далеко позаду покинуті батьківські домівки та могили рідних, заражені згубною радіацією поля і річки. Але залишилися зранені душі мешканців 30-кілометрової зони, потоптане здоров’я ліквідаторів, душевний біль, обман. Ще багато років різні напрямки чорнобильської тематики будуть приховані під грифом «Для службового користування» і навіть після відкриття не втратять своєї гостроти. Приховується відповідальність за бюджетні кошти, що йдуть, як вода в пісок, за лжеліквідаторство. Тому, що при владі ще залишаються живі прямі та непрямі винуватці екологічних та моральних злочинів, які завжди при годівниці. Не випадково чорнобильська катастрофа породила такий термін, як «моральний Чорнобиль».
Що згадується сьогодні ліквідатору?
Чорнобиль — це, перш за все, важка робота. Навіть не тому, що праця в екстремальних умовах завжди забирає багато сил. Це нервові навантаження, що межують з нервовим зривом. Це крайній ступінь відповідальності, коли від твого рішення залежить виконання бойового завдання (саме бойового завдання) всього підрозділу або навіть усього будівництва. І покарання за прорахунки буде набагато вищим за догану із занесенням до особової справи або навіть звільнення. Чорнобиль-86 — це ще й совість країни, своєрідний рентген, де проявилися всі позитивні та негативні якості народу та його окремих громадян.
Будівельний майданчик «Саркофага» («Укриття») — режимний об’єкт. Перш за все, тому, що це місце надвисоких радіаційних полів (з двозначним і більше числом рентген), куди допуск стороннього контингенту, навіть журналістів, передбачався у виняткових випадках і за особливим дозволом. Далі: обмеження контактів з «закритими» особами з «поштових скриньок» — керівниками наукових інститутів та підприємств ядерної галузі. Був такий час, коли цих людей не мали права знати в обличчя. У Чорнобилі доходило до того, що заради недопущення реклами закордонної техніки, що працювала на будмайданчику, іноземні фахівці не допускалися в зону будівництва «Саркофага». І, нарешті, це суворо дозована інформація про дійсні радіаційні поля в 30-кілометровій зоні, особливо на об’єктах зведення «Саркофага».
Країна нічого не шкодувала для Чорнобиля. Для монтажних робіт «Саркофага» були закуплені в ФРН унікальні та дорогі баштові крани «Демаг» вантажопідйомністю 650 т, здатні забезпечити виліт стріли на 70 м при мінімальному вантажі 100 т. Ширина траків цих велетнів становила 2 м. Бетононасоси «Путсмайстер» і «Швінг» забезпечували подачу рідкого бетону на висоту 45 метрів. Всі наявні в країні запаси листового свинцю кинуті на виготовлення свинцевого захисту техніки, де працювали ліквідатори. Тепловози, залізничні вагони, вертольоти, автомобілі та спецтехніка — все, що торкнулося зруйнованого реактора, навіки залишилося в Чорнобильській зоні.
Але головною втратою для країни, для її атомного відомства були людські ресурси. Еліта — управлінські та наукові працівники, атомники, конструктори, монтажники, будівельники, обслуговуючий персонал ядерних об’єктів — всі вони, безпосередньо контактуючи з джерелами випромінювання, отримали граничні дози радіації. Багатьох з них Чорнобиль зробив інвалідами, тим самим обезголовивши атомну галузь країни. Багато монтажників приїхали до Чорнобиля, не маючи досвіду роботи в умовах підвищених радіаційних полів, але незабаром досить швидко його набули. Були й інші працівники, які так і не подолали в собі страх перед радіацією. Шкода, але деякі захворювання проявилися у них саме на цьому ґрунті.
Аварія на Чорнобильській АЕС — це лише одна з наполовину розсекречених сторінок нашої ядерної галузі. У країні за тоталітарного режиму багато чого приховувалося. Факти аварій та їхні причини зберігаються в державних архівах з грифом «Секретно» або «Для службового користування». Вважалося, що настільки часті атомні аварії не повинні хвилювати народ. І народ звик до тези, що радянський «Ядерний щит Батьківщини» — це справді могутня в наших руках і надійна зброя. Тільки, як виявилося, захисту від дурня до нього ще не придумали.
Я був свідком, коли у ліквідаторів після закінчення відрядження вилучали перепустки до Чорнобильської зони. Іншими словами, вилучали основний документ, що підтверджує роботу ліквідатора в зоні підвищеної радіації. Цей наказ надійшов звідкись зверху. Мета: не залишати слідів про Чорнобиль у документах ліквідаторів. Тоді раптом і прийшла в зону «епідемія» втрати перепусток (робітники стали «забувати» перепустки в «брудному» одязі). І чорнобильська адміністрація здалася, залишивши перепустки ліквідаторам на пам’ять. Зараз це один з основних документів, що підтверджують роботу в Чорнобильській зоні.
Добрим словом згадую своїх побратимів-ліквідаторів, разом з якими я виконував бойове завдання, поставлене перед нами країною.
Нині покійний вертолітник полковник Шинельов Євген Денисович, у минулому — заступник голови Одеської міської організації «Союз «Чорнобиль». З його екіпажем вертольота і разом з кінооператором Західно-Сибірської студії хронікально-документальних фільмів Віктором Івановичем Гребенюком здійснювали обліт і зйомку над зруйнованим реактором 4-го енергоблоку. До речі, Віктору Івановичу доля подарувала можливість зняти момент аварії вертольота над реактором 2 жовтня 1986 року. Його повнометражний документальний фільм «Чорнобиль. Осінь 86-го» — унікальний відеодокумент про будівельників і технологію будівництва «Укриття». І тільки тому, що у фільмі закарбовані обличчя вчених-секретоносіїв, на цьому унікальному фільмі поставили гриф «Для службового користування».
Порівнюю ліквідаторів того часу з навколишньою мене масою людей і дивуюся відмінності. Що ж змінилося в наших душах? Чому ми стали такими черствими і байдужими? Що з нами зробив час? Адже ми в ім’я Батьківщини в далекому 86-му йшли на «завал», як на танк, не думаючи про своє здоров’я в майбутньому. Не допускали навіть думки, що Батьківщина з часом може нас зрадити, просто забути про нас або перетворити на касту жебраків?
А може, це тому, що, як на війні, серед ліквідаторів є самовіддані герої, а є налякані Чорнобилем і ті, хто відсидівся «в окопах» і зараз, після закінчення 35 років, із завченими легендами про своє «бойове» минуле, сміливо крокують у перших шеренгах ліквідаторів.
Ніхто з упевненістю не може передбачити майбутнє зони — нашої постраждалої землі, кінця проблеми Чорнобиля. Зона стала звалищем і місцем поховання радіоактивного сміття. Але навіть зараз Чорнобиль і Чорнобильська зона продовжують залишатися годівницею для лженауки та лжеліквідаторів. Тепер з цих двох категорій трутнів, що присмокталися до соціальної годівниці, виростає і міцніє новий пласт — чорнобильська мафія. Вона обростає депутатським корпусом, відповідальними працівниками відомств. Вони проштовхують своїх людей у владу, і тепер їх нічим не відірвати від годівниці. Тому що ця годівниця стала їхньою «дійною коровою». Для багатьох з них Чорнобиль став базою для проникнення в комерційні та державні структури. Ніхто в наш час не посміє підняти голос проти постраждалого в радіаційному вогні чорнобильця, і в цьому їхня броня, їхня димова завіса.
Ми, ліквідатори, що залишилися в живих, у боргу перед тими, хто передчасно пішов від нас. Ми зобов’язані робити все, щоб діти, школярі та молодь знали, що їхні батьки або діди в грізному і незрозумілому для багатьох Чорнобилі захищали не тільки Україну. Вони захищали Землю. І що ця «мала війна» була першою бідою, яка увійшла в історію нової України.
Низький вам уклін, побратими-ліквідатори, за вашу мужність, героїзм і самопожертву. Ви зробили все, що наказала Батьківщина.
Від редакції. Микола Валицький працював на об’єктах зведення «Саркофага». Альбом авторських знімків про ліквідацію аварії на Чорнобильській АЕС удостоєний диплома 1-го ступеня та звання лауреата премії «Союзу «Чорнобиль» Росії». Нагороджений знаком «За заслуги перед атомною галуззю» («Росатом»).
