15 лютого — завершення виведення радянських військ з Афганістану
У ці дні ветерани-інтернаціоналісти Одеси відзначають 32-у річницю повного виведення військ з Афганістану.
На жаль, у цьому урочистому моменті 15 лютого 1989 року мені не довелося брати участь. Але телевізійні передачі, газетні статті та накази командувача ВДВ давали чітку картину цієї глобальної події в житті країни та Збройних Сил. Передувало цьому підписання Женевських угод про політичне врегулювання навколо Афганістану між СРСР, США, Афганістаном і Пакистаном 14 квітня 1988 року. І вже 15 травня 1988 року перші шість полків з північних провінцій рушили додому.
А ось у підготовці нашої частини до введення військ з весни 1979 року в рамках виконання службових обов’язків мені довелося брати участь. На секретних нарадах доводилася обстановка в Афганістані, офіцерам були підготовлені службові закордонні паспорти, деякі з нас побували на території цієї країни у складі «туристичних» груп. Як у кіно: «Поверніть голову праворуч, тут стоятиме ваш батальйон. А ось під тією горою розмістяться позиції артполку…». Замість гіда, як правило, виступали представники вищестоящого штабу та розвідуправління. Командирам роз’яснювалися місцеві звичаї, національні та релігійні особливості різних груп населення. Готувалися методички та розмовники для спілкування з місцевою владою та жителями. Проводилися й тренувальні стрибки на гірсько-пустельну місцевість з подальшим маршем підрозділів у повній екіпіровці по абсолютно незнайомій місцевості в одній із Середньоазіатських республік. Та й завдання спочатку ставилися з надання допомоги афганським підрозділам в організації оборони стратегічних об’єктів, транспортних комунікацій, трубопроводів, а також зведення соціальних об’єктів. Безумовно, кожен рід військ отримував своє конкретне завдання.
Ще в березні 1979 року, під час заколоту в місті Герат, послідувало перше прохання афганського керівництва про пряме радянське військове втручання (всього таких прохань було близько двадцяти). Досі рішення радянського керівництва обговорюється часто в негативному плані. Однак реальність, що трималася за кордоном у секреті до останнього часу, є іншою: насправді президент Картер підписав першу директиву про таємну допомогу противникам прорадянського режиму в Кабулі 3 липня 1979 року. Про це говорить у своїх спогадах відомий радник президента Збігнєв Бжезінський. Колишній директор ЦРУ Роберт Гейтс стверджує у своїх роздумах, що американські спецслужби почали допомагати афганським моджахедам ще за шість місяців до радянського втручання.
Вже до грудня і нам, офіцерам повітряно-десантних військ, стала зрозуміла неминучість військової операції. З перших же днів після десантування підрозділів ВДВ посадковим способом почалися операції зі знищення бойовиків банд ісламської опозиції, підготовлених на території Пакистану за безпосереднього фінансового та військового забезпечення США. Кульмінаційним моментом стало вбивство лідера НДПА Нур Мохаммада Таракі та прихід до влади Хафізулли Аміна, почалися репресії і терор.
Такі тонкощі вищої політики нам були не знайомі, як і історія із захопленням палацу Аміна. Ми тільки виконували завдання командування з припинення діяльності бунтівних банд. Вважаю високим професіоналізмом командування нашого полку те, що в основному всі операції проводилися організовано, з ретельною підготовкою та мінімальними втратами. У всякому разі мені не доводилося брати участь у відправці на батьківщину вантажу «200».
Через лікування контузії та травми хребта в госпіталях різних гарнізонів країни я на кілька років раніше офіційного виведення військ покинув Афганістан. І тим не менш, зв’язки з бойовими побратимами, ветеранами ВДВ, які вже стали дідами-прадідами, залишилися. Щорічно в пам’ятні дати — у День ВДВ, у річницю рідного Рязанського училища, у День повного виведення обмеженого контингенту військ з Афганістану, з нагоди особистих ювілейних дат ми зв’язуємося, використовуючи можливості інтернету. Раніше, до пандемії, будували плани зустрічі десь на нейтральній території. Завжди чекаю цих дзвінків від Сергія Силаєва з Білорусі, Геннадія Хлобистова і Миколи Тарасова з Тули, українця Михайла Щавлева, Володимира Тайжбулатова з Казахстану, В’ячеслава Єлькіна з Фінляндії, Йозефа Бичковського з Ізраїлю, Віктора Глушакова зі США, Юрія Павлова з Владивостока.
На жаль, багатьох побратимів вже немає з нами. І донині пишаюся своєю багаторічною дружбою з кумиром одеських десантників генерал-лейтенантом Левом Миколайовичем Горєловим, якого ми провели в останню путь два роки тому. Будучи членом Одеської міськради ветеранів та редактором ветеранської газети, на постійній основі беру участь у діяльності громадських організацій ветеранів-інтернаціоналістів.
Щорічно 15 лютого воїни-афганці збираються разом, щоб згадати друзів, рідних, близьких, тих, хто під ворожими прицілами сумлінно виконував свій інтернаціональний обов’язок у пісках далекого Афганістану.
На жаль, накопичився ряд проблем, які важко вирішити без підтримки керівництва міста та районів. Так, надто затягнулося питання із забезпеченням пільгового використання офісу організації «афганців» Суворовського району. Приміщення використовується за цільовим призначенням, в тому числі і під музей, де проводяться зустрічі інтернаціоналістів зі школярами та місцевими жителями, постійно оновлюються експонати.
Як зазначив під час підготовки до пам’ятних заходів керівник Одеської обласної організації УСВА Юрій Михайлович Єрмаков: «Такі щорічні зустрічі з бойовими товаришами нас усіх підтримують і об’єднують. Для нас це святе. І хоча скроні у всіх сиві, всі ніби молодіють, ніби не було цих років за спиною. Ми цінуємо це бойове братерство, цей патріотичний настрій».











