пн, 16 лис --:--:--
USD 0 0
EUR 0 0
А9582.64 ДТ93.04
+17° Одеса

Отже, в суботу, 16 січня, набула чинності 30-та стаття Закону України «Про забезпечення функціонування української мови як державної». Вона зобов’язує всіх надавачів послуг в Україні спілкуватися з клієнтами виключно державною мовою, якщо не надійшла окрема просьба споживача про інше.

Це стосується супермаркетів, інтернет-магазинів, кафе, банків, АЗС, аптек тощо. Виробників та продавців в Україні зобов’язують надавати споживачам інформацію про товари, роботи чи послуги державною мовою. Але така інформація може дублюватися будь-якою іншою мовою. При цьому лише на прохання клієнта представник послуг або продавець може обслужити іншою мовою.

Набуття чинності даної норми викликало бурхливу дискусію в суспільстві, а також коментарі експертів та журналістів. Одну з таких точок зору, матеріал Михайла Дубинянського під назвою «Мова і гетто», опублікований на сайті «Українська правда», хочемо запропонувати вашій увазі.

«16 січня набули чинності чергові норми закону «Про забезпечення функціонування української мови як державної».

Це означає нову дискусію навколо старих питань, що обговорюються в Україні вже тридцять років.

Чи можуть українська, російська та суржик співіснувати в одній країні? Наскільки радикальним має бути курс на українізацію, і якими позитивними та негативними ефектами він загрожує?

Чи набуде майбутня Україна рис класичної національної держави — мономовної та монокультурної?

Мабуть, варто почати з того, що протягом 30 років незалежності мова не відігравала тієї політичної ролі, якою наділяє її небайдужа інтелігенція. Які б пристрасті не вирували в Україні, які б лінії розколу не ділили нашу країну, мовна приналежність ніколи не була головною з них.

Жорсткої прив’язки мови до політичної позиції не існувало. Носії української, російської та суржику були присутні на обох Майданах та в АТО.

Носії різних мов разом обирали Кравчука та Кучму, Порошенка та Зеленського.
Носії різних мов опинялися серед електорату провідних парламентських сил: від «Нашої України» та «Батьківщини» до «Слуги народу».
Тотальна сегрегація за мовною ознакою не мала місця навіть тоді, коли політикум до неї прагнув.
Україномовні конформісти могли підтримувати правлячу «Партію регіонів», а російськомовні націоналісти примудрялися голосувати за «Свободу».
Хоча ми не можемо похвалитися культурно-мовною однорідністю, наш політичний простір був і залишається спільним.
Природних перешкод на шляху формування однієї політичної нації не було і немає. І це відрізняє Україну від багатьох інших країн зі змішаним населенням.
Скажімо, офіційно двомовна Бельгія — взірець держави, справді розділеної мовою. Держави, де внутрішня політика дуже жорстко прив’язана до етнолінгвістичного фактору. По суті, єдиного політичного поля там просто немає.
Франкофони не голосують за «Новий фламандський альянс» та «Фламандський інтерес». Фламандці не голосують за «Реформаторський рух» та «Гуманістичний демократичний центр». Франкофони, стурбовані екологічними проблемами, підтримують «Еколо». Фламандці, стурбовані тим же, підтримують «Зелених». У франкофонів є своя Соціалістична партія, у фламандців — своя: розкол відбувся ще наприкінці 1970-х.
А політики, які борються як за фламандських, так і за франкомовних виборців, — для Бельгії рідкісний виняток.

Здавалося б, сегреговане бельгійське суспільство може слугувати антиприкладом двомовності та аргументом на користь форсованої українізації.

Але, за іронією долі, схожу картину являє і країна, яку наші націонал-патріоти часто наводять як приклад: Латвія.

У свідомості багатьох з нас законсервувалася ситуація початку 1990-х, коли норма про негромадян дозволила фактично виключити російськомовне населення з латвійського політичного життя. Однак з того часу минуло три десятиліття, а більшість колишніх негромадян та їхніх нащадків вже давно є повноправними громадянами Латвії.
Вони вільно володіють латиською, використовують державну мову в обумовлених законом випадках, але при цьому — сюрприз — продовжують ідентифікувати себе як російськомовних. І, що важливо, пов’язують з мовною приналежністю свій політичний вибір. По суті, країна розділена на два відокремлених етнолінгвістичних гетто.
Вже десять років на виборах до латвійського Сейму незмінно лідирує партія «Згода», за яку латиші не голосують. Ця політична сила вважається помірною: більш радикальні носії російської мови обирають «Російський союз Латвії». У свою чергу у латишів є власний набір партій, за які не голосують російськомовні: від радикального «Національного об’єднання» до більш помірних варіантів — «Нового Єднання», «Нової консервативної партії», «Союзу зелених і селян». А політики, які намагаються залучити і латишів, і російськомовних, — для Латвії рідкісний виняток.
Латвійський кейс спростовує популярну думку про те, буцімто жорстка гуманітарна політика влади — це ключ до мовної та культурної однорідності. Так бувало в минулі часи, але в XXI столітті все інакше: інформаційна революція змінила правила гри.
Сфери, що піддаються державному контролю, — бюрократичний апарат, школа, телебачення, друкована продукція — вже не здатні забезпечити повноцінну культурно-мовну асиміляцію.
Можна перевести навчання державною мовою, але самосвідомість підростаючого покоління куди більше залежить від інтернету та соцмереж.
Можна ввести квоти для радіостанцій, але при цьому в топ-10 на YouTube не виявляється жодної пісні державною мовою.
Можна обмежити виробництво російськомовного контенту в Україні, але це не завадить споживати контент, вироблений в РФ.
Наш сучасник вільний перебувати в бажаному культурному просторі незалежно від країни проживання з її законами — і подібне відбувається вперше в історії.
Нова інформаційна реальність фактично анулювала досвід національних держав минулого.
Інструменти, які в минулому дозволяли асимілювати співгромадян, не приносять колишнього ефекту. Правда, це не означає, що вони не приносять жодного ефекту.
Держава, як і раніше, здатна регламентувати використання мови в певних сферах: але не принести цю мову в кожну родину.
Держава здатна зробити мову найважливішим політичним символом: але цей символ не стане спільним.
Діючи жорстко і радикально, держава здатна поставити мовну приналежність на чільне місце: але в результаті населення опиниться в різних кутках.
Отже, питання не в тому, чи залишиться Україна неоднорідною, і чи будуть мільйони наших співгромадян говорити російською та споживати російськомовний контент. Звісно, будуть. Причому будуть у будь-якому випадку, який би гуманітарний курс не проводився державою.
Інтрига в іншому: чи зміниться роль мови як політичного маркера? І тут дійсно можливі варіанти.
Або в Україні збережеться колишня модель, коли носії різних мов підтримують одні й ті ж проєкти, що домінують у політичному житті країни.
Або ж Україна наблизиться до реалій Бельгії та Латвії — коли спільного політичного поля відсутнє, а громадяни замикаються в культурно-мовних гетто з відповідним вибором партій та політиків.
Гіпотетичну Україну майбутнього, яка пішла другим шляхом, уявити неважко. З одного боку — умовна ОПЗЖ, що підім’яла під себе російськомовних. З іншого — умовна ЄС, що намертво прив’язала патріотизм до україномов’я. На обох полюсах з’являються і альтернативні сили, що претендують на більший радикалізм або більшу поміркованість.
Але між двома полюсами — порожнеча, і одночасно працювати з носіями різних мов і культур майже ніхто не намагається.
Що характерно, така політична сегрегація цілком влаштувала б і Віктора Медведчука, і Петра Порошенка, і їхніх можливих наступників. Але чи погодяться з розділенням країни на два гетто решта 40 мільйонів громадян?»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Загрузка…

Мітки

Наша галерея

Вечірня Одеса