Про життя Олександра Петровича Коваленка можна б і роман чи фільм зробити: багато цікавих, непередбачуваних і навіть авантюрних сюжетів. Почну, мабуть, із середини, з епізоду «Викрадення нареченої».

Ледь встиг написати ці два речення, як змушений був зупинитися. Прийшла гостя з подарунком — новою книгою одного з найулюбленіших моїх авторів, нобелівського лауреата Орхана Памука, «Мої дивні думки». І за якимось містичним збігом відкривається вона абсолютно ідентичним сюжетом. В обох випадках знайомство майбутніх щасливих подружжя відбувається на весіллі родича, в обох випадках — любов з першого погляду, майбутня наречена — зовсім ще дівчисько, тоді як наречений — помітно старший, вже відслужив в армії. Нарешті, в тому й іншому випадку батьки категорично проти такого раннього шлюбу дочки, що змушує закоханих на відчайдушні вчинки. Не особливо згущуючи фарби, скажу, що побачив у цьому якесь знамення, негайно залишив приємне читання і повернувся до прозаїчної Біляївки, в якій, тим не менш, відбулися вельми романтичні події.

Так от, коханій дівчині Саші Коваленка в ту пору було 15, і вчилася вона всього-на-всього у восьмому класі. «Вам і не снилося», висловлюючись патетично, спалахнули взаємні почуття невгасимі. В ту пору закоханий навчався на другому курсі інституту зв’язку. З Одеси до Біляївки полетіли невідповідні листи. Це зовсім не означало, ніби дівчинка забула коханого. Просто-напросто не вміла, не ризикувала відповідати, не знала, як формулювати, не мала жодного життєвого досвіду. А Сашко не в силах був перебувати на відстані, причому до такої міри, що кинув інститут, влаштувався водієм у біляївській автоколоні, і це дозволило хоч уривками бачитися з обраницею, Альоною. Далі — більше. Як обмовився сам Олександр, нашкодили. Одруження, по досягненні нареченою 16 років, без згоди батьків неможливе. І затягувати не можна: дівчина в сум’ятті і паніці, мовляв, батьки не зрозуміють, засудять, примусять позбутися майбутньої дитини.

Батько нареченої був людиною жорсткою, прихильником традицій. Батько нареченого, Петро Михайлович — куди лояльнішим і якось веселішим. Розберемося, каже, не сумуй. Приїхали знайомитися з майбутнім тестем. Петро Михайлович знайшов слова, і так усе з гумором, справа-то житейська. Правда, господар спочатку вперся і чути не хотів ні про яких онуків: нехай позбудеться дитини, закінчить школу тощо. Тут Сашко зрозумів, чим усе може обернутися. Проявив характер: збирай, каже своїй Альоні, речі та поїхали звідси. Вже тоді батько її, що називається, дав задню. До весни чекати не стали: «Від людей на селі не сховатися», в лютому зіграли, як годиться, затяжне весілля на півтори сотні селян, переїжджаючи з будинку нареченого до будинку нареченої. А влітку народилися двійні, Юля і Діма.

Я з цього сюжету для того почав, щоб читач одразу зрозумів щось значуще про характер нашого героя. Ось він завжди і в усьому без огляду рішучий. Коли роздумую про нього, на думку спадають рядки Юрія Михайлика:

А творіння чудес — зовсім проста справа.
Біду руками розведу, усмішкою зцілю.
Ось бачиш — сонце знову зійшло,
ось бачиш — потепліло,
Не кажучи вже про те, що я тебе люблю.

А далі будинок став будувати, як колись його батько. З матір’ю, Ганною Іванівною, Петро Михайлович познайомився в Сімферополі, де обидва навчалися. Батько отримав призначення в пожежну частину Біляївки, молода чета і оселилася в кімнаті при «пожежці». Просили квартиру, а запропонували ділянку: беріть, мовляв, і будуйтеся, як самі забажаєте.

Батько вже і так і етак крутився, деякий час працював водієм, щоб хоч будматеріали зручніше було доставляти. На перший випадок кухоньку спорудив, а чотири роки потому сім’я в’їхала вже в пристойний будинок, все своїми руками. Сусіди, звичайно, допомагали — сільська взаємодопомога. Рукастий був господар, навіть меблі сам майстрував, намагався залучати до роботи старшого брата Саші, Петра, але інтерес був саме у молодшого.

Ось якось так воно і пішло. Інструмент мався. Починав зі столярки. Це тепер можна готові дошки придбати, з пазами, а в ту пору доводилося підганяти. Саші подобалося: спочатку підлоги на другому поверсі шліфував, а там навчився віконні рами, двері, столи, табурети робити. Траплялося бувати в Любашівці, у батечка, пічника. Ось і дідусеві допомагав, вникав у премудрості ремесла. Пізніше і сам печі, каміни клав. Будинок будував сам, баньку. Тут вже з Петром Михайловичем ніби помінялися ролями: батько був помічником синові.

Навичок Олександр Коваленко набув неосяжних. У батька був моторолер — так вивчив пристрій досконало. З дитинства збирав з однолітками з фактично металобрухту мопеди, велосипеди. В армії після учебки служив у танкових військах. Продовжуючи сімейну традицію, сім років прослужив у пожежній частині. Один час в задоволення займався ремонтом ходової частини автомобілів, рихтуванням кузовів. Чим більше був понівечений кузов, з тим більшим задоволенням Коваленко з ним возився, відновлював. Освоїв зварювання, а потім і фарбування. Майстерність, помножена на сумлінність, приваблювала все більше замовників. Тільки душа просила чогось іншого, незвіданого, осягнення нового ремесла і доведення вміння до найвищого рівня.

І ось якось з родичем по батьківській лінії Олександр опинився у вінницькому етнопарку. Був зачарований тамтешніми дерев’яними скульптурами. Там же підібрав корягу, в якій проглядалася майбутня скульптура. Повернувся додому, купив фрезу, спробував у роботі: вийшло! Став уважніше вдивлятися в природний матеріал, успішно повторювати досліди. А тут до речі підвернувся телевізійний сюжет про те, як майстри вправно ріжуть дерев’яні скульптури бензопилою. Якось одразу зрозумів: зможу. Спершу вдало придбав на авторинку електропилу, вирізав сову, потім іншу — вже з розпростертими крилами. І пішло-поїхало. Налагоджений автосервіс і всю клієнтуру легко передав синові та зятю, а сам цілком присвятив себе дерев’яній скульптурі, а потім і дерев’яному зодчеству, навіть на шкоду заробітку, для душі.

Втім, сім’ю годувати треба, часи-то нелегкі. Став по вихідних їздити в місто на Старокінний, виставляти на продаж дерев’яні скульптури, лавки. Тут його і помітили фундатори етнопарку Нью-Васюки, розташованого між Малою і Великою Долиною. Парк ще тільки створювався. Влаштовувався ремісничий дворик, де працювали коваль, склодув, гончар, умільці з виготовлення мила, свічок та ін. Відтепер по вихідних тут займався своєю улюбленою справою і Коваленко. Поступово з малих форм перейшов на великі. Першою великою фігурою стала скульптура ведмедя висотою в 3 метри 20 сантиметрів з дуба. Загалом майстер виготовив для парку вже понад півсотні скульптур з дерева і 16 з каменю. Цей масштабний проект далеко ще не закінчений.

Як то кажуть, не було б щастя, та нещастя допомогло. В одеському парку імені М. Горького є дитяча бібліотека, прикрашена декоративною совою, що сидить на книгах. Ось цю-то сову і викрали. Керівництво парку звернулося до Коваленка з проханням відновити дерев’яну композицію. Зробив, звичайно, привіз, встановив. Далі замовили скульптуру ведмедя, необхідного як декорація по ходу зйомки якогось фільму. Вирізав вже прямо на місці, після чого перетворив на дерев’яні скульптури кілька десятків пнів. І парк перетворився. Цей проект теж триває.

А як же в рідній Біляївці? І тут майстер руку доклав. Галявина Казок на знаменитій водозабірній станції «Дністер», Екологічна Стежка та інші арт-об’єкти, що стали пам’ятками, привертають увагу не тільки місцевих жителів, але й городян. Одесити спеціально приїжджають подивитися на легендарних персонажів Ільфа і Петрова, що оселилися тут: Остапа Бендера, Паниковського, Балаганова. І Бендер тут зовсім не випадковий, оскільки його літературний маршрут до Румунії пролягав через Біляївку — не було в ту пору іншого шляху. І всі аксесуари цієї невдалої втечі при ньому. Дуже зворушлива скульптурна композиція дівчинки з флягою на тлі пам’ятника загиблим співробітникам станції «Дністер».

У планах Олександра Коваленка — відновлення та декоративне оформлення фонтану, що знаходиться тут же. Майстер опановує і ковальське ремесло, сподівається встановити і запустити власний ковальський горн, стажується у професіоналів. Досконалості немає меж.

Нас познайомив мій старий товариш, відомий художник Валерій Сиров, ще в ту пору, коли Саша періодично приїжджав на Старокінний разом зі своїм другом і помічником Іваном Никифоровичем Радулом. Ще тільки замислювався майбутній проект «Старики-дерева», про який згодом не раз повідомляла «Вечірка», а Коваленко негайно і безкорисливо підтримав це починання.

За лічені дні зробив дві скульптурні композиції у дворах по Успенській, 75 і по провулку Маяковського, 8. Об’єкти одразу полюбилися одеситам і були включені в екскурсійні маршрути. Проект триває: презентація наступної скульптури буде приурочена до «Гуморини».

Саша Коваленко — фантастично працездатний. За будь-якої погоди може цілий день, практично безперервно і захоплено працювати. Дерев’яний пень — матеріал непередбачуваний, десь сучок, десь труха, доводиться творчо імпровізувати, по ходу роботи змінювати первісний задум. А людина він відкрита, прямолінійна, добра, з колосальним життєвим досвідом, не завжди позитивним: і за хворою бабусею доводилося доглядати, і за матір’ю. Коваленко і сам вже дід: від дочки — онучка Аліна, від сина — онук Матвій, який, до речі, виявляє інтерес до Сашиного інструментарію, дай-то Бог.

Про себе Коваленко розповідає, як про найзвичайнісінького сільського хлопця: старанним учнем у школі не був, траплялося прогулювати уроки і спортивні тренування, хуліганити по-дрібному, нічого видатного, жодної «духовної» бази не імітує. Як є. Як склалося. Слідом за серцевою тягою.

Думаю, це особливий дар.

«А творіння чудес — зовсім проста справа…». Зрозуміло, проста. Якщо на цю справу життя своє покласти.