«Одесу покидає останній батальйон» — так називається новий збірник оповідань Михайла Пойзнера, випущений видавництвом «Оптимум». В умовах карантину провести презентацію книги не можна, але після його закінчення вона неодмінно відбудеться у Всесвітньому клубі одеситів.
— Усі нариси цієї книги — дослідження забутих, замовчуваних доль людей, — представляє видання на своїй сторінці у Фейсбуці віце-президент клубу Євген Голубовський. — Більше того, страсне слово про долю воїнів-євреїв, яким не присвоювали звання, не давали заслужених нагород, ображали після війни… А тепер про кількох героїв книги Михайла Пойзнера. Наприклад, Василь Михайлович Фрідан. Це за документами, але не для Пойзнера. Жила на Колонтаївській, в Одесі, звичайна єврейська родина. Батько — примусник, мати шила валянки, фуфайки. Хлопець навчався. 14-та школа, Старокінний базар, після сьомого класу — морехідка. Матрос-моторист на пароплаві «Крим». А потім війна. Захищав Одесу, потім Севастополь, Новоросійськ. Морська піхота. Поранення, нагороди, поранення. Все, як у всіх на війні. Через чергове поранення відстав від своєї частини у 1944-му,
вони вже воювали в Молдові, а він опинився в Одесі. Пройшов усе місто пішки. Нарешті, Колонтаївська. Сусіди по двору розповіли, що батько, мати, сестра загинули в листопаді 1941-го. Ховав їх сусід. Вже пройшли з обшуком румуни, нікого не знайшли, йшли, але їх повернув двірник. Повів, вказав, двері відкрив своїм ключем… У двірницькій застав усміхненого господаря. Не всіх повісили? А навколо речі з батьківського дому. А в кишені трофейний браунінг. Оголосив вирок і привів його у виконання. Наздогнав свою частину. Але й його наздогнали папери зі СМЕРШу. Доставити до Одеси для… Комбат, з яким пройшов усю війну, вислухав і сказав: я б так само вчинив.
На запит СМЕРШу відповіли: героїчно загинув при виконанні бойового завдання. Потім старшина виправив червоноармійську книжку. І замість одесита Вілі Фрідмана далі воював уже Вася Фрідан. Шкода було нагород, але заслужив нові. А от до Одеси повертатися не можна було. Василь Фрідан нещодавно помер у США.
А ось історія про людину, яку і я знав, як і багато хто в Одесі. Повний кавалер ордена Слави Сергій Сергійович Очаковський. Переказувати його подвиги не буду, по-справжньому заслужена людина. Знав його і Пойзнер, спілкувався з ним, людина з рідної Молдаванки. Але якось, вирішивши про нього написати, Михайло Борисович зіткнувся з плутаниною в році народження. Що ж, багато хто приписував собі рік-два, щоб взяли на фронт.
Підняв Пойзнер в архіві документи РАЦСу. І з’ясувалося, що батько Сергія Сергійовича — Зельман Мошкович Очаковський, мати — Хася Дувідівна Очаковська, що записаний син був як Зусь… І народність (так у документі) вказана — єврей. А як же він став росіянином Сергієм Сергійовичем? Ось про це нарис Михайла Пойзнера.
Величезну, подвижницьку роботу провів Михайло Борисович, домагаючись увічнення подвигу політрука криголама «Сибіряков» Еліхмелаха. Про «Сибіряков», його бій з фашистським крейсером «Шеер» написані десятки статей і книг. Їх вивчив, їх цитує Пойзнер. Шукав правду і не знаходив, замовчувалося, що єдиний член екіпажу, хто керував боєм після поранення командира, а потім не спустився в шлюпку, віддавши перевагу смерті разом з кораблем, що тоне, німецькому полону, був Зелік Абрамович Еліхмелах.
Книгу «Одесу залишає останній батальйон» потрібно не просто читати, потрібно уважно читати. Вона спонукає до нових пошуків. Тираж книги — 500 примірників. Думаю, достатній, щоб вона була в усіх бібліотеках Одеси, у ветеранських організаціях, у школах. Йде «останній батальйон». Але, слава Богу, є справжні дослідники, які воскрешають правду про Велику Вітчизняну війну, про ратні подвиги.











