Якось їхала я п’ятим номером трамвая і стала мимовільним слухачем суперечки двох одеситок. Одна, молодша, стверджувала категорично, без ноти сумніву в голосі, що років через п’ять газет зовсім не буде. Інтернет усе підпорядкує собі. «Кому потрібні ваші газети? Один сміття від них», — переходила вона на високі нотки для більшої переконливості.
Літня, статечна жінка уважно слухала, а потім спокійно і врівноважено, ніби розмірковуючи сама з собою, промовила:
— На початку перебудови бібліотеки заводські теж на смітнику були. І які книги палили. Слава Богу, через чверть століття вистачило розуму зрозуміти, що книга та інтернет — речі незрівнянні!
Трамвайний диспут можна було продовжити, підкинувши тему про театр, кіно, радіо. Згадати, як у фільмі «Москва сльозам не вірить» один з його героїв впевнено стверджував про зникнення театру і переможне впровадження в наше життя телебачення.
Так, з часом відбувається переоцінка цінностей, змінюються пріоритети. Щось нове сучасне виходить на перший план, щось на другий, у тінь. Це нормально. Ми ростемо, ми рухаємося сходами розвитку цивілізації. Все було б нічого, але перекіс є: чим більше розвивається технічний прогрес і його блага, які він надає людині, тим менше в нас, у наших серцях і душах, людського тепла, любові, духовності. Ми стаємо схожі на новоявленого українського робота на ім’я Софія.
Напевно, тому я люблю розбирати батьківський архів, повертаючись на півстоліття назад. І разом з документами, що зберігаються в цих папках, подорожувати в часі. Коли газети дійсно були незамінні в нашому бутті. І думки навіть не могло виникнути, що друковане слово зникне, а з ним ми втратимо вірного друга, який був і залишається цілим світом спілкування, інформації, підтримки та захисту.
Занурюючись в архівні матеріали, пропускаю через себе думки, судження та долі людей, яких вже давно немає з нами. Хочеться зрозуміти, чим же ми відрізняємося від них, тих, хто писав Івану Гайдаєнку ці щирі рядки, хто сповідався письменнику, відкриваючи свої найпотаємніші життєві таємниці. Вони не боялися бути відвертими, може, навіть іноді по-дитячому наївними, знали, що будуть почуті і не зраджені письменником і газетою.
З тієї кількості пошти, що приходила на адресу батька, розумієш, яка йшла велика трудомістка і безперервна робота з умами та душами людей.
«Шановний товаришу письменнику! — звертається до Івана Петровича у 1984 році одеситка, яка побажала залишитися невідомою. Може, Вам здасться дивним мого листа, але я хочу, щоб Ви прочитали його. Я Вам одному відкриваю своє горе і муку.
Прочитала за 16 червня в «Вечірній Одесі» ваш гумористичний оповідання «Чокнута». Може, ваша героїня і вигадана особа, але мене схвилювала. Так буває насправді. До таких «чокнутих» належу і я…»
Далі йшла сповідь глибоко нещасної самотньої людини, ветерана праці, яка живе в одеської комунальній квартирі, терпить щоденні образи від своїх сусідів за свій незручний характер: за чесність, принциповість, за працьовитість. За те, що не подобалося і в героїні оповідання І. Гайдаєнка «Чокнута».
«Чокнута, чокнута… мене зацікавило походження такої іронічної клички, — пише у своєму оповіданні автор. І я запитав у лікаря:
— А що являє собою «чокнута»?
Він посміхнувся, покрутив пальцем біля скроні і не без задоволення став розповідати деякі подробиці:
— Почнемо з «п’ятихвилинок». Кожен понеділок у нас починається з «п’ятихвилинок» у головного лікаря. Це нарада, яка може затягнутися на годину і дві. Так от одного разу «чокнута» прийшла на нараду з пісочним годинником. Точно за п’ять хвилин пісочок пересипався з однієї склянки в іншу. Вона перевернула склянки і почекала, поки пісочок перетік з другої колбочки в першу, потім піднялася і сказала: «Вибачте, вже минуло десять хвилин, мене чекають хворі». І пішла. Як вам це подобається?
А на загальних профспілкових зборах вона виступила зовсім не по справі. Бачте, в кабінеті фізіотерапії багато мух. Залежно від сезону вони або лоскочуть, або кусають хворих, що приймають процедури, змушують їх крутитися, що знижує дієвість процедур. А яке твоє діло, що там відбувається у фізіотерапії? Дивись, щоб у тебе був порядок. Так ні, її обурює, що одна з сестер закрутки овочів і фруктів обробляє апаратом УВЧ. Ну і нехай собі обробляє для більшої стерильності, на свята принесе прекрасні абрикоси і нас пригостить…»
Після написання цих рядків минуло 34 роки. Смішно сьогодні реагувати на такі тонкощі в роботі та етиці лікарів. Все це дрібниці в нашому житті. Та й апаратів УВЧ майже не залишилося. А в 60—70-х рр. наше місто гриміло по всій величезній країні, славлячись не тільки як столиця сміху та гумору, але і як найбільший центр культури та промисловості. Свідчення цьому читаємо в листі Миколи Григоровича Кошарнівського з м. Ірпінь Київської області від 03.06.1968 р.
«Високошановний Іване Петровичу! Я купив першу для себе Вашу книжку, і ось вона у мене на столі. Прочитана. Сподобалась. І Ваше прізвище в газеті про декаду «Одеського мистецтва та літератури в Москві».
Дуже хотілося мені, щоб ця книга «Забути не можу» була з Вашим автографом з нашого «європейського» міста Одеса… (далі автор листа переходить на російську мову — ред.). Врізалося в пам’ять: у 1926 році, за даними перепису, в Одесі було 30% росіян, 30% українців, 30% євреїв і 10% інших національностей (турків, греків, вірмен, болгар, караїмів, італійців). Цікаво, який нині національний склад одеситів? Тепер-то Одеса порівняно з 26-м роком змінилася. Це портовий, індустріальний і адміністративний центр. Всі принади курортів, і дихається у вас легко…»
На бланку газети «Вечірня Одеса» 01.08.1980 р. прийшов лист з редакції. Зав. відділом культури редакції В. Барановський просить Івана Петровича відповісти читачеві Георгію Миколайовичу Мудрякову, який проживає по вул. Краснослобідській, 12, кв. 4.
З щирою повагою до письменника та його творчості ветеран війни та праці Мудряков Г. Н. з справжньою одеською прискіпливістю та скрупульозністю, небайдужістю розбирає оповідання «Стьопа», надруковане в газеті. Цей твір у 1981 році увійшов до книги І. Гайдаєнка «Колиска» під назвою «Далі всіх проводжають чайки».
Свою розмову з письменником Георгій Миколайович починає з епіграфа: «Читати — це ще нічого не означає; що читати і як розуміти прочитане — ось у чому головна справа. К. Д. Ушинський». Ці слова вже налаштовують на серйозну розмову читача з автором, на строгий, критичний розбір його твору. У листі навіть наклеєні вирізки з надрукованого матеріалу, де читач олівцем підкреслює факти, які у нього викликають незгоду.
І він сперечається з письменником: «Сумнівно, що новонародженого чайка, тільки з яйця вилупився, можна вигодувати дрібною рибою, рачками і кашею. Птахи, як мені здається, в перші дні годують своїх дітей перетравленою (відригнутою) їжею.
І ще: ви допустили помилку в частині визначення риби «чируса». Чирус — це не молода скумбрія. Це самостійний вид риби. У нас зараз чирус є, але судячи з вашого, він є молодою скумбрією і виростає в «качалку» скумбрію. Але це не так. Чирус сам по собі, скумбрія сама по собі. І дуже шкода, що скумбрія залишила наші прибережні води…»
Вже через тиждень у Гайдаєнка, незважаючи на його зайнятість, була готова відповідь. Він завжди ретельно і відповідально перевіряв використані факти.
«Шановний Георгію Миколайовичу! Отримав Вашого листа, який мені люб’язно переслала «Вечірня Одеса». Ви пишете, що сумніваєтеся в тому, чи можна вигодувати дрібною рибою, рачками і кашею чайка. Я б сумнівався, може, теж, якби не знав дніпровських рибалок, які мені розповіли, що саме так було в житті. У мене немає підстави їм не вірити.
Що ж стосується моєї «помилки» в частині визначення риби чируса, то це не моя помилка. Будь ласка, прочитайте книгу вченого-іхтіолога А. В. Кротова «Життя Чорного моря», де на сторінці 96 в 3-му абзаці сказано наступне: «У серпні спостерігається новий підхід молодших вікових груп скумбрії, відомих під найменуванням чирус».
У мене теж немає підстави не довіряти вченим.
Велике Вам спасибі за лист. Спасибі і за те, що ви прихильно відгукуєтеся про мою скромну працю. Бажаю Вам читацького задоволення і доброго здоров’я!»
Чи є сьогодні такі завзяті, наполегливі, що доходять до самої суті шанувальники літератури? Не знаю. Але добра традиція «Вечірньої Одеси», закладена ще її першим редактором Борисом Федоровичем Дерев’янком, — зворотний зв’язок газети з читачем, збережена її колективом.
Якщо живі родичі тих, про кого ми згадали, перебираючи листи минулих років в архіві письменника, — відгукніться! Одесити відгукнуться — я знаю! — і доведуть, що газети не сміття, а добрий наш співрозмовник. Так продовжується естафета часу, а значить, будемо жити!











