На малій сцені Одеського театру юного глядача імені Юрія Олеші відбулася чергова читка п’єс сучасних українських драматургів. Театр цього разу звернувся до творчості миколаївського автора Віктора Понізова, вибір режисерки Олени Шаврук припав на п’єсу «Він, вона, кат, собака», режисерка Дарина Кюркчу разом зі студентами театрально-художнього училища взяла в роботу невелику «нездійсненну мрію» під назвою «Ассоль».
— Драматургія Понізова, можливо, не для читань, а для докладного постановки. Її потрібно, що називається, наповнювати своєю кров’ю, — поділилася сумнівом завлит театру Лілія Штекель.
З іншого боку, саме за пару репетицій і в форматі читки можна познайомитися з п’єсою, автором, його думками та змістами.
— Мене в цій п’єсі зачепив парадокс: «кат» вважається гіршою образою, ніж «убивця», але ж кати захищають нас від убивць, ми їм платимо за це, щоб, грубо кажучи, не бруднити руки, — говорить Олена Шаврук. — Коли людина обирає зло і виправдовує себе, вона перетворюється на чудовисько… А кат у підсумку став мучеником.
Артист російської драми Євген Меркулов, який постав у образі ката, по суті, грав актора, що жадає оплесків, адже його герою аплодують зеваки на площі, шкода тільки, що червона маска приховує обличчя, на вулицях потім не впізнають… Єдиний друг ката — собака, вона без промов, автор пропонує на сцені замінити її опудалом. Театр пішов далі, поєднавши фігуру автора та собаки в одній особі — актор ТЮГу Артем Погосян примостився на підвищенні, то озвучуючи авторські ремарки, то іронічно поблискуючи очима в мовчанні.
«У моєму становищі боятися смерті, як мінімум, смішно», — говорить ґвалтівник і вбивця, герой Ігоря Волосовського, тендітній панянці, засудженій на страту за тероризм (Ольга Саяпіна). Помітивши її страх близької смерті, зі знущанням запитує: «А тягатися з гаслами і баламутити народ не було страшно?!». У цій п’єсі всі уявлення героїв один про одного і про самих себе не раз перевернуться з ніг на голову і назад. Так що вистава за нею може вийти вельми цікавою, якщо у театру виникнуть такі наміри.
Головна героїня другої п’єси, постаріла Ассоль (Катерина Гунько), кляне себе за те, що на зорі юності повірила в казку про червоні вітрила: «На сніданок — надія, на обід — очікування, на вечерю — хвилювання перед зустріччю з прекрасною казкою. Довгі, томливі години безнадійного вишукування на горизонті ефемерного щастя… Сімдесят років полювання за примарами… Як багато я втратила… Скільки пристрастей і бажань я вбила в собі? Мої ненароджені діти… Мої не прийшли в цей світ онуки… Моя нікому не віддана жіноча ласка… Все це я засудила до смерті того дня… Я — найстрашніший убивця, з усіх, коли-небудь існували на землі».
Катя, хоч і намагається максимально безпристрасно подавати текст, помітно співпереживає своїй героїні. Ось проти можливого включення цієї п’єси до репертуарних планів ТЮГу хотілося б заперечити: давайте не вбивати у юного глядача віру в романтику! Зрештою, Одеса — місто любові, красивих сюрпризів і палких зізнань, а похмурий песимізм залишимо кому-небудь іншому. Скоро ТЮГ піде у відпустку, але ще встигне провести останню читку сезону, правда, це будуть не сучасні п’єси, а проза Бабеля — все-таки день народження самого одеського письменника наближається.
