Почну з давно, що крутиться в голові, анекдоту з фондів інтернету.

Батьки в розмовах з друзями та родичами стали величати сина-підлітка не інакше як нащадком. Чому саме так? Кожен гість удома міг особисто переконатися — на всі прохання батьків синуля тягнув: «Добре, гаразд. Потооом…».

Ось і моя колега, розповідаючи про телефонну розмову з молодим родичем, не втрималася від посмішки. Скаржився старшокурсник столичного вишу, який живе в гуртожитку, на сусідів і приятелів: усі відкладають на потім, на останній день чи ніч перед іспитами. А вже тоді починається пекельне студентське пекло — безсонна ніч, зниклі конспекти, невіддані книги, нерви, лайка… Що не заважає студентам після завершення іспитів знову занурюватися в блаженну нірвану байдикування. І так у всьому, у всіх справах і обов’язках — потім, потім… Покластися ні на кого не можна.

— Ну, а мамі з бабусею ти давно дзвонив? — змінила розмову колега. — Вони, напевно, чекають від тебе звісток.

Тут молодий чоловік завагався. Бабуся з мамою випитують допитливо, повчати люблять…

— Подзвоню, подзвоню. Зараз зайнятий. Потім!

І оповідачка ніби побачила, як червоніє, відводячи телефон від вуха, цей нащадок.