«Альтфатери» від нашого будинку зовсім близько, почитай, у дворі. Осіннє сонце ще іноді балує — можна навіть і в босоніжках-шльопанцях — не на босу ногу, звичайно, — вибігти викинути сміття.

…Витавші види залізний бак стояв один-однісінький, але в оточенні розпотрошених пакетів, уламків меблів та іншого непотрібного у квартирах мотлоху. Це анітрохи не здивувало: частенько, вивертаючи нутро «альтфатерів» у сміттєвоз, про решту не сильно журяться. Ще кілька баків, що стояли тут, очевидно, кудись відвезли. Може, на миття? Тоді чому цей залишили?
Вже прямувала було додому, як до «альтфатера» виник високий рум’яний мешканець років шістдесяти із сусіднього будинку.
— Скоро і цей заберуть, «альтфатерів» тут не буде, — прорік він. — Тепер будемо ходити зі сміттям аж на Іцхака Рабіна.
— Рух — життя, — за натхненням нейтралізувавши «провокаційну» фразу сусіда, я все-таки прикинула: якщо це буде десь у районі магазину «Таврія» — не так вже й далеко, але в літньому взутті за такої погоди туди не вискочиш.
— Молодець! Почуття гумору у вас є: одразу знайшли, що відповісти, — широко посміхнувшись, схвалив сусід. — А мені цікаво було, що ви скажете.
— Я так і зрозуміла. Думали, лаятися буду?.. Молодець? Та що ви! «Рух — життя» — істина відома, часто і на всі лади її повторюють. Я б реорганізаторам комунальних послуг запропонувала ще ось що: дистанцію поступово видовжувати. Так, щоб ми врешті-решт носили сміття, скажімо, на Генерала Петрова. Ворушитися треба. Щоб від дивана відлипнути. І знову ж таки — економія коштів ЖКГ. На додаток до підвищених тарифів.
— Ха-ха-ха! — схвалив таку творчу ініціативу мешканець сусіднього будинку і ще більше розрум’янився.
Шльопаючи на свій поверх (ліфт працював, але ж рух — життя), тихо раділа: хоч когось розвеселила. Набридло бачити похмурі обличчя, хоча я і сама іноді впадаю в такий гріх. Життя наше — це… «Допишіть самі» — нерідко пропонують автори «загадок-завдань» у подібних випадках. Ось і я про те ж.