Коли після закінчення морехідної школи в 1946 році мене прийняли на роботу в Чорноморське пароплавство, морякам видавали арматурні книжки. Це був документ для митниці. У цій книжці вказувалося, що моряк міг придбати за кордоном протягом року. Взуття, наприклад, одну пару, спідньої білизни дві пари, шкарпеток п’ять пар, сорочок дві, костюм один і так далі. Куплене понад норми вважалося контрабандою і суворо каралося.
То був час, коли моряки Чорноморського пароплавства, яке за роки Другої світової війни втратило майже весь свій флот, почали приганяти до Одеси німецькі торгові судна, які Радянський Союз отримував як репарації від переможеної фашистської Німеччини.
Тоді й прийшли до Одеси пасажирські лайнери «Росія», «Перемога», «Грузія» та «Петро Великий». «Адмірал Нахімов», торпедований під час війни англійським підводним човном, піднятий водолазами з морського дна і поставлений у Німеччині на тривалий ремонт, прийшов до Одеси в 1957 році. З суховантажних суден у 1946 році прийшли до Одеси пароходи «Генерал Черняховський» та «Михайло Фрунзе». І теплоходи «Краснодар» та «Адмірал Ушаков».
Німецькі судна йшли через Одесу на Далекий Схід. В Одесі їх ставили в док, робили профілактичний ремонт механізмів, оббивали іржу, фарбували, і вони йшли до місця своєї постійної прописки у Владивосток.
У морехідній школі я здобув професію суднового моториста. Але закордонної візи у мене не було, чекати її потрібно було довго, а час був голодний, у країні існувала карткова система, за якою службовці отримували 400 грамів хліба на день, а робітники — 600. Я ж, вступивши на роботу в пароплавство, був зарахований до безкоштовного резерву і не отримував ані хлібної картки, ані грошей. І коли інспектор відділу кадрів запропонував мені піти кочегаром на пароплав «Курськ», я з радістю погодився.

«Курськ» був побудований в Англії в 1914 році на замовлення РОПіТ (Російського товариства пароплавства і торгівлі). Брав участь у Першій світовій війні і проплавав на Чорному морі всю Другу світову війну. За Босфор його вже не пускали. Машина і корпус були сильно зношені, і бувало в шторм, коли хвилі з силою вдаряли в борт пароплава, в кочегарці утворювалася теча, і ми в поспішному порядку ставили на тріщину в корпусі, через яку сочилася вода, цементний ящик. А ходив «Курськ» у каботажі, доставляючи з Маріуполя до Одеси в п’яти своїх величезних трюмах донбаське вугілля.
Про те, як мені працювалося на цьому пароплаві, я вже писав в одному зі своїх нарисів, а повторюватися, за законами літератури, не можна. Скажу лише, що для мене робота на «Курську» була хорошою морською школою, де старі моряки вчили мене не тільки не боятися жодної брудної роботи, але й не боятися штормів.
— Від хитавиці ще ніхто не вмирав, — казав мені 3-й механік Петро Гнатович Рябоконь, у чиєму віданні були котли і під чиїм керівництвом були ми, кочегари. Він працював на «Курську» до війни і проплавав на ньому всю війну.
— Море, — казав він, — як життя. Поштормить, поштормить і заспокоїться. І якщо хочеш стати справжнім моряком, звикай!
І я звикав…
Петро Гнатович був людиною цікавою. Вирісши на одеській Молдаванці, він мав велике почуття гумору, і я працював під його керівництвом із великим задоволенням, незважаючи на пекельну кочегарську працю.
Прийшов одного разу на «Курськ» новий кухар. Що не зварить, їсти не можна. Змінилися ми якось з вахти, прийшли в їдальню на обід, пробуємо суп, а він такий перчений, горло обпікає. Зайшов у їдальню Петро Гнатович, побажав нам приємного апетиту, а ми як заволаємо:
— Який апетит? Їсти це не можна!
Петро Гнатович скуштував суп і каже:
— Так, хлопці, сидіть тихо, йду робити кухареві весело!
І такий на камбузі закатив скандал, що кухар, вилетівши звідти кулею, побіг скаржитися старпому.
А чому старпому? Виявилося, для кают-компанії, де обідали штурмани та механіки, він готував нормальний суп. А для рядового складу, кочегарів, машиністів і матросів, ось такий, неїстівний. Злий він був за щось на матросів, от і відігравався на наших шлунках.
За наполяганням Петра Гнатовича кухаря списали. Прийшла в Одесі нова кухарка, і, як сказав Петро Гнатович, «братва, ви прямо на очах товстіти почали!».
А йшли ми якось з Маріуполя і побачили недалеко від Одеси теплохід «Адмірал Ушаков». Стояв він, піднявши на щоглі сигнал: «Не можу керуватися». Всі зібралися біля борту, подивитися на це велике нерухоме судно. А Петро Гнатович каже:
— У мене там друг працює. Так він розповідає, що мотористи і механіки ледь не сплять у машинному відділенні з кувалдами і гайковими ключами обійнявшись. Щоразу щось ламається. Не теплохід, а плавуча каторга!
І, засміявшись, додав:
— Я б назвав це судно не «Адмірал Ушаков», а «Помста за Сталінград»!
Що вражало мене в Петрі Гнатовичі, так це його любов до порядку і чистоти. Він любив повторювати, що найчистіші люди на світі — кочегари. Двічі на добу після вахт у лазні миються. «Де ви на березі зустрінете людину, яка б так часто в лазні милася!» — казав він.
Роботу кочегара Петро Гнатович відчув на собі. Починав на «Курську» кочегаром. А механіком став лише після закінчення до війни заочно Одеського морського технікуму.
У його маленькій тісній каютці, що сяяла чистотою, були навіть квіти. Стояли вони в маленьких горщиках на пригвинченому до палуби столі і під ілюмінатором. Днища горщиків були намагнічені, і, як би не хитало пароплав, квіти не рухалися з місця.
Ліжко його завжди було акуратно застелене. Мідна окантовка ілюмінатора натерта до дзеркального блиску. А над ліжком висів килимок із зображенням розлюченого лева, що кидається на озброєного списом чорношкірого мисливця.
Килимок цей, як казав мені Петро Гнатович, він ще до війни купив у Гібралтарі, коли «Курськ» ходив за кордон. Дивлячись на цей килимок, я уявляв собі спекотну африканську саванну, стада антилоп удалині і відважного чорношкірого юнака в пов’язці на стегнах, що вийшов битися один на один із цим чудовим у своїй люті левом!
Петро Гнатович часто кликав мене до себе: він любив вірші Маяковського, а я знав їх майже всі напам’ять. Слухав він, затамувавши подих. А потім пригощав мене тонко нарізаним салом із чорним пайковим хлібом, примовляючи: «Їж, не соромся. Кочегару кволим бути не можна!».
Коли він сходив на берег, одразу було видно — моряк! Люди ходили тоді переважно в стьобаних ватниках і кирзових чоботях. А Петро Гнатович був одягнений хоч і в пошарпаний, але елегантний темно-синій макінтош, на шиї вовняне кашне, а на голові картате англійське кепі.
Коли я якось запитав, де він купував свій макінтош, він засміявся і сказав:
— О, ця історія гідна пера Конан Дойля, який створив у світовій літературі геніального сищика Шерлока Холмса. Можеш уявити, придбав я його в Англії, у фірмовому магазині знаменитої англійської фірми з пошиття одягу «Бертон і Коган». А купив на Одеському толчку!
— Як це? — не зрозумів я.
— А ось так. Прийди ввечері, розповім.
І ось, сидячи в його затишній каютці, я дізнався дивовижну історію макінтоша фірми «Бертон і Коган».
Як я вже сказав, плавав Петро Гнатович на «Курську» ще до війни. Пароплав здійснював рейси з Чорного моря до портів Західної Європи. Возив з Поті до Бельгії та Голландії марганцеву руду. А у зворотний рейс вантажив у свої трюми сільськогосподарські машини, верстати для радянських заводів і бурильну техніку для нафтопромислів.
На бункерування заходив в англійський порт Кардіфф, де брав у бункерні ями знамените кардіффське вугілля — антрацит. У Кардіффі і купив Петро Гнатович макінтош.
Прийшли до Одеси, почався митний огляд, і тут митник, зайшовши до Петра Гнатовича в каюту і розкривши його арматурну книжку, ткнув у неї пальцем: «Де тут написано макінтош?» В арматурній книжці такої назви не було.
Скінчилося тим, що цю покупку, на яку Петро Гнатович збирав гроші майже цілий рік, у нього вилучили, залишивши натомість копію протоколу про порушення митних норм. За це порушення він був позбавлений права на закордонне плавання і пішов працювати кочегаром на судноремонтний завод.
І ось одного разу, поїхавши на знаменитий Одеський «толчок» купити що-небудь з верхнього одягу, побачив у руках якоїсь жінки свій макінтош фірми «Бертон і Коган»! Розговорившись із жінкою, Петро Гнатович дізнався, що її чоловік працює на митниці. Скринька відкривалася просто. Виявляється, конфісковані у моряків митниками речі не йшли до державної скарбниці, а продавалися їхніми дружинами на Одеському «толчку»!
На «Курськ» Петро Гнатович повернувся лише через рік, отримавши на заводі хорошу характеристику і вступивши туди членом Комуністичної партії Радянського Союзу. Ходив Петро Гнатович на «Курську» до республіканської Іспанії, коли там тривала громадянська війна. А 22 червня 1941 року на траверзі Севастополя потрапив під першу бомбардування фашистської авіації, що налетіла в той перший день війни між гітлерівською Німеччиною та Радянським Союзом на севастопольську військово-морську базу.
Ось таку історію про макінтош англійської фірми «Бертон і Коган» дізнався я колись від 3-го механіка пароплава «Курськ». А працюючи над цим нарисом, згадав, що і я був свідком схожої історії.
Плавав я тоді вже старшим механіком на теплоході «Більшовик Суханов». Йшли ми з Куби до Новоросійська і зайшли 24 грудня 1969 року, напередодні католицького Різдва, до Гібралтару поповнити запаси прісної води. Арматурних книжок на той час давно вже не було. Але митні норми залишалися суворими.
У ті роки в моді були нейлонові плащі «Болонья», які привозили з-за кордону моряки. Норми на ці плащі були такі: якщо рейс тривав до трьох місяців, моряк мав право привезти чотири плащі. Два чоловічих і два жіночих. Якщо понад три місяці, шість плащів, три чоловічих і три жіночих.
Так от. Коли ми віддали якір на Гібралтарському рейді і з’їхали нашому мотоботом на берег, магазини Гібралтару у зв’язку з передденьм Різдва вже закривалися, і ми, купуючи поспіхом плащі, не дуже звертали увагу, жіночий плащ це чи чоловічий. Головне було не перевищити норму.
Прийшли до Новоросійська. Почався митний огляд. І тут у 2-го механіка Володимира Георгійовича Русина митники забирають один плащ, не залишивши навіть протоколу про вилучення. До речі, пізніше В.Г.Русин був стармехом на балкері «Петро Васьов», який 31 серпня 1986 року під Новоросійськом о 23 годині 12 хвилин з вини капітана «Петра Васьова» В. І. Ткаченка зіткнувся з пасажирським пароплавом «Адмірал Нахімов», внаслідок чого переповнений пасажирами пароплав затонув.
А забрали плащ у В.Г.Русина тому, що при покупці в Гібралтарі належних за нормою шести плащів (рейс у нас був понад три місяці), у Володимира Георгійовича виявилося два чоловічих плащі і чотири жіночих. У чоловічих ґудзики застібаються на праву сторону, а у жіночих на ліву. Купуючи в Гібралтарі поспіхом плащі, Володимир Георгійович не звернув на це уваги. А митники, розгорнувши кожен плащ, помітили помилку і забрали один жіночий плащ, вважаючи його зайвим.
Коли я про це дізнався, кажу В.Г.Русину:
— Ходімо до митниці, розберемося.
Спочатку він відмовлявся. Митниця все-таки! Але потім погодився. Прийшли. Входимо в коридор. Назустріч черговий:
— У чому справа?
Я назвав себе, показавши паспорт моряка, і сказав, що ось образили 2-го механіка. Забрали плащ лише тому, що ґудзики у жіночого плаща на ліву сторону, а на чоловічому на праву. Але норму він не порушив. Купив шість плащів. Побляклий від обурення, черговий гаркнув:
— Дивіться, образили! Ану, марш звідси!
На гучний голос чергового в коридор вийшов начальник митниці. Я зрозумів це за великими позолоченими зірками в петлицях його форми.
— Що за шум? Що сталося?
Я пояснив, що в Гібралтар ми зайшли 24 грудня, напередодні католицького Різдва, магазини закривалися, і 2-й механік, не розібравши поспіхом, куди на плащах дивляться ґудзики, вліво чи вправо, купив шість плащів, не перевищивши норми.
— Ага! — рявкнув начальник. — А якби вам поспіхом всучили б антирадянську літературу. Ви б теж, не розібравшись, привезли б її до Союзу?!
— Навіщо? — відповів я. — Побачили б, що це заборонена література, і викинули б її в море. А плащ, я вважаю, ваші співробітники вилучили незаконно. Навіть не склавши протокол. Про це я напишу до Головного митного управління в Москву і до газети «Водний транспорт», оскільки є її позаштатним кореспондентом. І, вийнявши посвідчення газети, органу Міністерства морського флоту СРСР, показав начальнику митниці.
Він схопив посвідчення, звірив фотографію з моїм обличчям і повернувся до чергового:
— Віддай їм плащ!
І через п’ять хвилин сяючий В. Русин вийшов з митниці з плащем під пахвою.
Ось така історія сталася з плащем «Болонья», схожа на історію з макінтошем англійської фірми «Бертон і Коган»…











