Одним ясним літнім днем на одеську залізничну станцію приїхав добре і тепло одягнений чоловік без засмаги, явно не місцевий. Він кожні п’ять хвилин поглядав на годинник, немов перебуваючи, як сказала б при вигляді його наша сусідка тітка Роза, «таки в режимі очікування».

І десь через годину, коли північний гість Південної Пальміри вже розпарився на чисто одеському сонечку, до нього підійшов засмаглий чоловічок у тільняшці, а також щонайменше з трьома татуюваннями-якорями і співчутливо промовив із помітним одеським акцентом: «Ну шо, Володю, спарився?».
Дивний північанин різко обернувся, на його обличчі була суміш здивування, радості, полегшення та переляку, а також ну о-о-о-очень велика область почервоніння, яка показувала, що таємничий Володя на межі щонайменше непритомності, а в гіршому випадку — серцевого нападу від ядерної суміші повної гами почуттів та аномальної спеки.
Після огляду гостя від одесита, який скорчив незадоволену міну, явно старшого за північанина, пролунало наступне запитання: «А шо ти так одягнений, ніби ти типу не в Одесі, а на Північному полюсі? Не знав, шо ви, пітерці, такі дивні… Зніми-но пальто, поки не зварився мені тут заживо!». Він тут же отримав від уродженця міста Пітера таку відповідь, від якої будь-який одесит посеред літа впав би на підлогу не від сонячного удару, а банально від судомного сміху: «А в мене ще два светри під пальто». Одесит не преминув впасти на лавку і, вибачте за вислів, заржати, як кінь.
Кілька хвилин потому гість красувався в чисто одеському тільняшці, а всі «північні» речі були запаковані в смугасту спортивну сумку. Одеський знайомець, який доводився йому дядьком Яшею, повів пітерця на прогулянку містом. Проходячи повз Оперний театр, одесит сказав роззявившому рота племіннику: «Тут ми, одесити, таки слухаємо гарну оперу і дивимося, як люди дриґають ногами: балет називається. Ти таки напевно чув, шо це таке». Провівши північанина Горсадом, де гість на кожному кроці дивувався і говорив лише «О-о-о-о-о!», ніби його від захоплення заклинило, одесит відвів його на Потьомкінські сходи, де незграбний пітерець ледь не впав униз. Ось як це було.
Племінник дядька Яші стояв на верхній сходинці Потьомкінських сходів і фотографував усе, що бачив. Але всім знайому дворову шавку Люсю, що кралася позаду, він не бачив. І ось Люся, підійшовши до гостя, урочисто сказала: «Гав!» І якби не підхопив пітерця дядько Яша, після падіння з прольоту сходів північанина Вову зшкрібали б ложкою…
Після фрази «Люся, фу!» і банальної хабара у вигляді шматочка ковбаси дядько Яша став повчати племінника: «Таки в Одесі ніколи не стій на місці, бо з твоїми пітерськими нервами кожна несподіванка може застати тебе зненацька, і воно може закінчитися не так добре, як зараз».
Після прогулянки містом Володя став більш-менш орієнтуватися в місті та місцевих звичаях. Відвівши племінника до свого двору, дядько Яша вирішив познайомити його з мешканцями чисто одеського дворика біля чисто одеського будиночка. Почав, природно, з місцевої пам’ятки: «Це наш алкаш Вова, твій тезка. Ей, Вовчик, помахай гостю рукою!» Алконавт слухняно підняв руку і енергійно замахав ошалілому пітерцю. Далі йшли бабульки на лавочці, що базікали і активно лущили насіння з кілограмових пакетів. Їх звали Роза, Сара, Рахіль, Маня, Саня, Таня… і невідомо як опинився там дід Ваня 1900 року народження, що розпалював буржуйку за допомогою п’ятки та пемзи. При появі дядька Яші та північного гостя бабульки різко замовкли. І тут одна з них, чи то Маня, чи то Саня (але точно не Таня чи Рахіль), запитала: «Племінник?», на що дядько Яша відповів: «Так». Ще одне запитання: «Звідки?». Відповідь: «Таки Пітер». І бабулі, як чатові після вимови пароля, знову заговорили.
Уклавши Володю спати після славно прожитого дня, дядько Яша і сам ліг. Близько першої ночі Володя прокинувся від неймовірного шуму, гамору та крику. Перелякавшись, він побіг будити дядька Яшу: «Вставайте, там, схоже, повстання у дворі!!!» Наш земляк прокинувся і сказав: «Таки йди досипати. Це друзі твого тезки-алконавта прийшли відзначати чергове свято, таки ми вже звикли». І вони лягли додивлятися сни.
Вранці дядько Яша пішов проводжати племінника на поїзд. Попрощавшись, пітерець сів на поїзд до Москви, щоб потім пересісти на петербурзький. Тепер він був навантажений усілякими корисними сувенірами та їжею, як сказали всі бабульки, від Сані до Мані, «на дорожку». Причому це «на дорожку» зайняло всю спортивну сумку. Але з Одеси він виніс щось більше, ніж усілякі цяцьки: багаж життєвого досвіду, а також величезний вагон і маленьку візок вражень.
Принаймні, всі його нові знайомці на це сподівалися.

У травні сторінка «Білий парус» опублікувала оповідання Віталія Кареєва «Пригода Яші Гардмана». Першим відгукнувся наш постійний читач Володимир Мельниченко.
«Із задоволенням прочитав у номері від 11 травня це оповідання. Відчувається, що людина такого віку вже знає класику подібного жанру. Є трохи від Бабеля, але стиль оповіді притаманний Зощенку.
Сподіваюся, автор знайде і свій стиль, в чому бажаю йому успіху».
Поділилися з газетою літературними досвідами своїх вихованців завідувачка дитячої бібліотеки № 23 Олена Хорошилова та бібліотекар відділу для старших школярів Лілія Толчина. Тепер навчальний рік закінчено, і, сподіваємося, у всіх школярів буде більше часу для творчості. Їхні вірші, оповідання, казки прикрасять улюблену сторінку.