Цю стареньку у великих рогових окулярах, у світлій картатій хустці та старенькій шубейці я запримітила одразу. Посміхаючись, вона все відмовлялася сісти, хоча в трамваї не раз їй місце поступали.

— Дякую! Дякую! — посміхалася вона. — Сидіть-сидіть, я, бачите, ще бігаю. А у вас же й робота, і діти. А в транспорті ще настоїтеся — дай вам бог довгого життя.

Нарешті, молодий чоловік «уговорив» її — просто піднявся і став поруч. І старенька здалася. Вмостившись зручніше і все так само, начебто навіть сором’язливо, посміхаючись, обома руками притискала до себе прозорий пакет з мандаринами.
— Накупила ось, пенсії не пошкодувала, — похвалилася поруч жінці, що сиділа. — Аж два кіло взяла. Все ж по дванадцять, а не по двадцять п’ять — тридцять гривень. Моя знайома теж на «Привозі» вчора брала, так казала, що добрі, солодкі. І продавець, — охоче розповідала вона сусідці, яка уважно слухала її, — виявився таким добрим, ввічливим, все мамою мене називав. І навіть гривну уступив, так що тридцять за два кіло «з хвостиком» вийшло. Потішу онуків. Нечасто їм перепадає щось смачненьке. Батько їхній іншу сім’ю завів, хай Бог йому простить, — перехрестилася старенька, — мама їхня, дочка моя, працює у господаря, а він не дуже-то щедрий. Але якось перебиваємося. А у молодшого, у Сашеньки, післязавтра день народження, шість років йому буде, до школи скоро.
Балакуча старенька майже всю дорогу щебетала, радіючи, що таку вдалу покупку зробила, що такий смачний подарунок онукам везе.
Виявилося, виходити нам на одній зупинці. Старенька, — на той час я вже знала, що звуть її бабуся Віра («Я так звикла, без по батькові», — наполягла вона), що до будинку йти їй ще добрих два квартали. І тут трапилася біда: хисткий поліетиленовий кульок не витримав — мандарини посипалися на тротуар. Благо, що не на проїжджу частину, дорогу ми встигли перейти. Кинулися ми підбирати яскраво-помаранчеві кульки-мандарини. Підключилася і дівчина, що проходила повз. Як казала моя мама: «Краще б я цього не бачила!» Жодного цілого мандарина! Всі з плямами гнилі, а то навіть і з пліснявою на них же.
— Куди ж ви дивилися, бабусю?! Чому не перевірили?! — почала картати стареньку наша добровільна помічниця.
— Він такий ввічливий був, мамою мене називав, — розгублено і вже зі сльозами на очах повторювала старенька. — Я й повірила. Як же не повірити?.. Це ж гріх який взяв він на себе, ах ти, Боже мій, — примовляла вона. — То-то брав він мандарини тільки там, біля себе, а не в центрі прилавка. А тут були мандаринки гарненькі, — висловила запізнілу здогадку бабуся Віра. — Ну як же так можна? Він же мене мамою називав, — вкотре повторювала вона, ледь не плачучи. — Адже покарає його Бог.
…Ненавиджу скандали. Не вмію битися. Але тут мені захотілося повернутися на «Привоз», знайти того продавця (бабуся Віра сказала, що стоїть він «з боку Преображенської») і дати йому ляпаса. За бабусю Віру, за її онуків, за спекуляцію словом «мама»: в тому боці, звідки він привіз мандарини, жінок, особливо літніх, шанують, дітей люблять і жаліють, а слово «мама» — святе для всіх.