Це сталося давно, одразу після Московської Олімпіади 1980 року. Олімпійський чемпіон Христо Тодоров (усі імена та прізвища, природно, змінені) запросив одеських колег зустріти Новий рік у себе на батьківщині, у Варні.

Хоч і гуляла на радянському просторі приказка про те, що Болгарія — не закордон, для більшості громадян «великого і могутнього» на початку 80-х вона була своєрідним вікном у Європу. І якщо для моїх друзів-борців виїзд за кордон не був чимось надзвичайним, то для керівника делегації шановного Філіпа Петровича, який десятки років подвизався на профспілковій ниві, перший після 45-го року (малим встиг повоювати) виїзд за кордон став подією неординарною. З огляду на його вік та «профспілковий» стаж, можна було зробити висновок, що на службі Петровича не дуже цінували, якщо так довго «маринували» всередині країни. А шеф виявився цілком добродушним мужичком, охочим до нешкідливих анекдотів і непафосного випивання. Напружували, правда, його монологи на тему здорового способу життя, вислуховуючи які, юні геркулеси, чию професію ніяк не можна було віднести до «здорових», лише посміювалися. Ну, а на повчання про моральний образ радянської людини уваги зовсім не звертали: спортсмени в той час поряд з моряками та дипломатами справедливо вважалися головними комерсантами країни.

Шеф, звичайно, не міг не звернути уваги на солідний багаж, яким завантажувалися атлети. Однак пояснення (подарунки, спортивний антураж) його цілком задовольнили. Збентежив Петровича лише досить об’ємний картонний ящик, явно фабричної «збірки», але з відірваними ярликами. Це наш головний тренер віз у подарунок своєму другові Христо телевізор «Шиляліс» литовського виробництва, який навіть на батьківщині вважався дефіцитом. Втім, Пал Юріч, досвідчений матадор, швидко заспокоїв свого номінального керівника. Він-то чудово знав коли, що і скільки. І кому.

Однак на митниці сталося непередбачене. Інші борці, але з контрабандою, змусили внести телевізор до декларації, чим ввергли в ступор розгубленого Філіпа Петровича. «Павло Юрійовичу, — попередив він тренера, — майте на увазі: якщо що, мені доведеться відобразити цей факт у звіті». Юріч був у сказі: привезти телевізор до Варни, показати його Христо, а потім відвезти назад? Як другові в очі дивитися? Але стати невиїзним — це що, краще? У тамбурі він притиснув до дверей провідника: «Твоя наводка, сука?» Той лише пробурмотів: «Така вже в мене робота».

На шляху прямування нас чекало ще одне моральне випробування. На кордоні з Румунією для перевірки документів зайшов місцевий прикордонник. Проставивши штампи, він незграбно намагався всіляко затягнути своє перебування в нашому купе, поглядаючи на столик, заставлений пляшками та снеками. Ми негайно налили офіцеру дружньої країни повний двохсотп’ятдесятиграмовий стакан горілки, на тарілці підготували закуску. Служивий, з трудом долаючи сором, запитав: «Можна я горілку вип’ю, а їжу візьму з собою?» Звісно ж, ми на тормозок румунській родині не поскупилися, але те, що сталося, подіяло гнітюче. Можна уявити, з яким настроєм прибули до Варни.

Гостинність Тодорова перевершила очікування. Триденна фієста, здавалося, не знала меж. У перший ще передноворічний вечір, що переходив у ранок, на запитання: «Скільки ще триватиме святкування?» — приставлений до нас незграбний довготелесий Петер, розгойдуючись, наче маятник, відповів гранично коротко, але по складах: «Без-кі-неч-но». Невесело було лише Пал Юрічу. Христо жодних пояснень слухати не хотів. «Скажи, що вкрали», — кинув він, виносячи дорогоцінний презент. Юріч так і вчинив, але Філіп Петрович, миттєво протверезівши, вимагав подробиць: «Як вкрали?» — «У вікно винесли», — не вигадавши нічого кращого, пробурмотів заслужений тренер. «Яке вікно? 30 грудня на дворі — 10 градусів морозу». — «Ви ж самі всю дорогу товкли про здоровий спосіб життя. Ось я номер і провітрював. Тож ви теж несете відповідальність». — «У тому-то й річ, що несу. Тільки не перед тобою, а перед державою. Тож ти вже вибач, але, якщо не надаси відповідний документ, доведеться мені цей інцидент у звіті згадати». — «Який документ?» — «Про те, що тебе обікрали». — «Так свята ж! А 1-го ввечері — від’їзд додому». — «Це вже твої турботи, Павло Юрійовичу».
Христо на стогони радянського друга відреагував з безтурботністю великої людини: «Не хвилюйся, щось придумаємо. Я ж у Варні не остання людина, а олімпійський чемпіон як-не-як, причому динамівець. У нас — не Союз, де чемпіонів — як грибів. У Болгарії таких, як я, на руках носять». І акурат на новорічну ніч підніс другові подарунок — довідку, де підтверджувалося, що 29 грудня 1980 року в готелі «Інтерконтиненталь» у номері № 318 було скоєно крадіжку, і серед викрадених речей значився телевізор «Шиляліс». Для не посвячених повідомлю, що спортивне товариство «Динамо» в СРСР та країнах так званої народної демократії курувало Міністерство внутрішніх справ. Загалом, перший день нового року наш улюблений тренер зустрів і провів у відмінному настрої, постаравшись (не без успіху) надолужити згаяне напередодні.
Пояснення з Філіпом Петровичем він приберіг на наступну добу. Керівник делегації спочатку прочитав папір про себе. Потім не поспішаючи, з почуттям продублював її вголос. Насолодившись враженням, яке справив на спеціально скликаних слухачів (пацани ледве стримувалися від сміху, дивуючись наївності чувака), він відкрив кейс і вклав документ в окрему, ніби заздалегідь припасену для такого випадку папочку. «Радянський Союз по праву займає провідне становище в авангарді прогресивних сил людства, — Петрович за звичкою не упустив можливості прочитати політінформацію. — Але й у закордонних товаришів є чому повчитися. У нас, наприклад, за цією довідкою місяць треба було б тягатися до міліції. Бюрократія! А в Болгарії за два дні все вирішилося, незважаючи на свята».
Вночі Філіпу Петровичу під стукіт вагонних коліс не спалося. Перед світанком він одягнув окуляри, відкрив витягнутий з-під подушки кейс і вкотре перечитав папір. «Європа є Європа», — з почуттям видихнув він.