У новому навчальному році до нашого класу прийшли троє новеньких. Вітя і Лена все ще якісь чужі, тримаються осторонь і один від одного, і від нас. А от Ксана ніби вкрутилася прямо в центр подій. Сварилися через дрібниці подружки, нерозлучні ще з молодших класів, — вона стала їх мирити. І так «помирила», що вони розсілися по різних партах і вже місяць не спілкуються. Добродушно пересварилися на шкільному подвір’ї наші веселуни-хулігани, тут манірно підійшла Ксана, щось стала говорити… Скінчилося нежартівливою бійкою. І так, загалом, у всьому. Утворився навколо новенької якийсь вакуум — усі намагаються триматися подалі. «Прямо сорока, — почула я краєм вуха від вчительок. — Яскрава, все тріщить і скаче…».
А мені з нею доводиться до школи і додому однією дорогою йти. Живемо, як виявилося, неподалік. Не тільки ми, звичайно, але не вмію я відмовитися, коли налітає Ксана і кричить на весь клас: «Додому разом ідемо, є важлива розмова!». Розмова, звичайно, ніяка не важлива, базікання про всяку нісенітницю, просто хоче Ксана, щоб усі бачили — не одна вона йде.
А майже по дорозі додому у нас великий торговий центр, з різними магазинами і кафе, важко втриматися і не зайти побродити. Йшли ми незадовго до канікул продуктовим відділом, і раптом мені Ксана цукерку в руку кладе: «Бери».
— Дякую, — сказала я, засунувши цукерку в кишеню. Потім дивлюся — Ксанка кексик шоколадний маленький жує. У магазині своя пекарня, все є, від булочок до найкрасивіших тортів.
— І ти собі візьми, — сказала вона. — Тільки маленьке щось, ніхто й не помітить.
— Мені молоко і сметану купити потрібно, — кажу. Булочки і кекси хоч і маленькі, але коштують недешево, купуємо їх тут нечасто.
— Так платити ж не доведеться.
— Як це?
Ксана подивилася на мене, як на дурочку: «Гаразд, бери свої покупки, і йдемо». Звичайно, тут я зрозуміла, що кексик вона вкрала, і дуже боялася, що на виході нас затримають. Ні, обійшлося. А коли ми вийшли, вона простягнула мені жменю цукерок: «Бери, не бійся». І почала весело розповідати, що в неї повно різних шпильок, ручок, інших дрібниць і солодощів, які запросто можна взяти в магазині і не платити. Вона мені розповість, як, це дуже здорово і смішно. «І обличчя у охоронців такі дурні, ніхто нічого й не зрозуміє».
Мені стало чомусь дуже соромно, хоч я нічого не брала і навіть ніколи не думала про таке. І тут у кишені я намацала цукерку, про яку забула, — значить, вона теж вкрадена? Ксанка ще щось говорила, але я попрощалася і повернула додому. Цукерку просто викинула. Більше ми разом не ходили, а в школі я бачила, що вона про щось говорить з хлопцями і показує очима на мене. Звичайно, навряд чи скаже про мене добре. А я от про її «розвагу» розповідати нікому не стала. Просто не буду з нею спілкуватися.











