пн, 16 лис --:--:--
USD 0 0
EUR 0 0
А9582.64 ДТ93.04
+17° Одеса

Коли в 1967 році після Шестиденної війни між Ізраїлем та Єгиптом був закритий Суецький канал, судна Чорноморського пароплавства почали ходити до країн Південно-Східної Азії — Індії, Індонезії, на Філіппіни та до Японії, як і за часів вітрильного флоту, оминаючи південну околицю Африки.

І якщо, наприклад, до закриття Суецького каналу перехід з Одеси до індійських портів Бомбей або Калькутта займав лише два тижні, то з закриттям каналу тільки до берегів Індії потрібно було йти новим маршрутом більше місяця. А до Японії й усі два.

Повертаючись на Чорне море через Індійський та Атлантичний океани, наші судна, щоб поповнити запаси палива та прісної води, почали заходити на належні Іспанії Канарські острови, до їхньої столиці Лас-Пальмас. Це дивовижні за своєю красою острови. На підході до них, ще в морі, вже відчувається запах квітучого мигдалю, троянд, евкаліптів та ще якихось незнайомих рослин, які можна побачити та відчути їхній запах тільки в тропіках.
Гавань Лас-Пальмаса, захищена від океану високим молом, до закриття Суецького каналу приймала в основному пасажирські судна та яхти, що привозили сюди, в благодатний тропічний клімат, курортників. Піщані пляжі розтягнулися тут на десятки кілометрів. Засмагаючих на них особливо багато взимку, коли німці, французи, фіни, норвежці та англійці приїжджають на Канари відігрітися від лютих в Європі морозів та снігопадів.
Але коли із закриттям каналу до Лас-Пальмаса стали заходити торгові судна різних країн, що йшли до Європи з Південно-Східної Азії, влада міста почала розширювати гавань, будуючи нові причали. А до магазинів міста стали додаватися нові й нові, бо до Лас-Пальмаса потягнулися торговці з Гібралтара, Сеути, Танжера, Касабланки та інших близьких до Канарських островів міст африканського континенту.
Але крім численних магазинів, і нашвидкуруч збитих неподалік від порту крамниць, біля дверей яких стояли зазивали, варто було тільки морякам вийти з приходом до Лас-Пальмаса в місто, як за прохідною порту їх оточувала юрба і вуличних торговців, що пропонувала купити сигарети, запальнички, дешеві годинники, жіночі хустки та дитячі іграшки.
Але всіх перевершив комерсант на ім’я Міша, який з’явився в ті роки в Лас-Пальмасі і добре говорив російською. Про нього ходили різні чутки. Одні казали, що він син білогвардійського офіцера, який живе у Франції. Інші, що він колишній моряк, який втік у закордонному рейсі з радянського судна. А сам на запитання: «Міша, як ти потрапив до Лас-Пальмаса?», він віджартовувався: «З неба впав».
Був він смаглявий, чорнявий, більше схожий на араба, ніж на європейця. Він постійно покрикував на своїх помічників, таких же смаглявих, як і він, напівголих, кремезних, які швидко і спритно пакували все, що ми у Міші купували. При цьому на кожній покупці вони надписували чорним фломастером прізвище покупця та назву судна.
Мішин магазин став найвідвідуванішим нашими моряками з усіх магазинів Лас-Пальмаса. І ось ще чому. Як тільки радянське судно входило в гавань Лас-Пальмаса, на причалі його вже чекали п’ять чи шість таксі. Біля одного з таксі стояв водій, тримаючи над головою плакат з написом російською: «Їдемо до магазину до Міші. За таксі платить він!».
Зробивши покупки, моряки на тих самих таксі поверталися в порт, не сплативши за це ні копійки! Але, потрапивши до Мішиного магазину, піти до будь-якого іншого ви вже не могли. Вас просто не пускали. А якщо вам потрібно було купити, наприклад, якісь ліки, Міша брав у вас рецепт і посилав до аптеки когось зі своїх помічників.
— А все інше, — казав при цьому Міша, — можеш купити у мене.
У Лас-Пальмасі ми отримували гроші за весь рейс, і всі ці гроші залишалися у Міші. У нього було все, що користувалося тоді попитом у радянських людей: модні в ті часи болоневі плащі, джинси, італійські килими та розкішні скатертини, махрова пряжа, чайні та кавові сервізи, будь-які тканини та багато іншого, чого не можна було купити в страждаючих вічним дефіцитом радянських магазинах, і чим був тоді повний завдяки морякам знаменитий одеський «толчок».
Коли ми входили до Мішиного магазину, нас зустрічав хриплуватий голос Утьосова, що лився з потужного динаміка, встановленого біля входу. У ритмі вальсу звучали дорогі для кожного одесита слова: «Є місто, яке я бачу уві сні. О, якби ви знали, як дороге біля Чорного моря відкрилося мені в квітучих акаціях місто. Біля Чорного моря…».
Так, Міша вмів торгувати!
Але…
У лютому 1974 року весь світ облетіла сенсаційна новина. У Радянському Союзі був заарештований, а потім висланий з країни і позбавлений радянського громадянства лауреат Нобелівської премії письменник Олександр Солженіцин. У Німеччині, в аеропорту Франкфурта-на-Майні, куди прилетів літак із Олександром Солженіциним, який став неугодним радянській владі, його зустрів німецький письменник, теж лауреат Нобелівської премії, Генріх Бьолль і прихистив Олександра Ісайовича у себе.
Портрети Солженіцина не сходили тоді з перших шпальт західних газет. Цілодобово про висланого з СРСР Солженіцина віщали «ворожі» радіоголоси: «Голос Америки», «Бі-Бі-Сі», «Радіо Свобода» та «Німецька хвиля». У Радянському Союзі їх постійно глушили. Але вдалині від рідних берегів, в океані, їх було добре чути.
А книги Солженіцина, заборонені в СРСР, але видані західними видавництвами, можна було бачити у вітринах книжкових магазинів різних країн.
З’явилися вони і в магазині у Міші. Російською мовою. Вони не лежали на видноті. Але, підійшовши до когось із нас, Міша тихо казав:
— Хочеш прочитати «Архіпелаг ГУЛАГ»? Це ж ваш, Солженіцин. Візьму недорого.
Не знаю, як інші наші моряки, але я від такої пропозиції відмовлявся. У мене був гіркий досвід знайомства із забороненою в Радянському Союзі літературою. Коли за часів правління М. Хрущова в СРСР вибухнув скандал з романом Бориса Пастернака «Доктор Живаго», теж забороненим до читання в СРСР, я мав необережність купити цю книгу російською мовою в Італії, в Генуї. Я плавав тоді 2-м механіком на теплоході «Устилуг» і, прочитавши книгу, викинув у море. При купівлі книги я був не один, з двома найкращими друзями. Але хтось із них доніс на мене в КДБ.
Про всі неприємності, пов’язані з прочитаним тоді забороненим романом, я докладно описав у своїй книзі «Варіації на теми Пастернака». Тому, коли Міша запропонував мені прочитати забороненого Солженіцина, я відсахнувся від нього, як від прокаженого.
Так, Міша вмів торгувати. І, як будь-який комерсант, намагався заробити на чому завгодно. Але Солженіцин його підвів. Напередодні чергового заходу до Лас-Пальмаса, коли ми поверталися на Чорне море з Індії з вантажем індійського чаю, капітан отримав із пароплавства шифровку. У ній категорично заборонялося екіпажам радянських суден відвідувати в Лас-Пальмасі магазин торговця, який називає себе Мішею і поширює серед наших моряків антирадянську літературу. Відповідальність за виконання цього розпорядження покладалася на капітанів суден та на їхніх перших помічників — помполітів.
Все це було зачитано на загальносуднових зборах. І коли ми стали в Лас-Пальмасі до причалу, де нас, як завжди, чекали надіслані Мішею таксі, ми, не звертаючи на них уваги, пішли в місто. Мішин магазин був по дорозі. Проходячи повз, ми почули до болю знайомі утесовські слова: «Є місто, яке я бачу уві сні…».
Міша стояв на порозі магазину і мовчки дивився нам услід. Він розумів, що програв. Його торгівлі не допомагав навіть голос Утьосова, що співав у ритмі вальсу дорогі для нас слова.
А незабаром був відкритий Суецький канал, і при проходженні наших суден через канал до країн Південно-Східної Азії Лас-Пальмас залишався вже далеко осторонь…

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Загрузка…

Мітки

Наша галерея

Вечірня Одеса