Інший заголовок про життя цієї жінки ніяк не складався.

Знайомство з Надією Іллівні Запорожець відбулося телефоном напередодні Дня медичного працівника.

— Я акушерка, — сказала вона. — Багато діток прийняла своїми руками, мені є про що розповісти.
І тут же почала читати «Гімн материнству» власного твору:
— Мені послано Її Величністю Долею
Немовля з лона приймати,
Почувши перший крик його земний,
Щасливу привітати матір!
Щирість цих нехитрих віршованих рядків сумнівів не викликала. Як і те, що їх автор — людина неординарна, і прив’язка розповіді про неї до офіційної дати не обов’язкова! Адже добрі медики гідні, щоб про них згадували не тільки в дні професійних свят. Виявилося, до речі, Надія Іллівна і не знає про існування такого свята, як Міжнародний день акушерства, який відзначається 5 травня. Але зате вона знала безмірне щастя, коли не раз рятувала життя і матерів, і новонароджених. А два випадки врізалися їй у пам’ять особливо. Хоча сталися вони десятки років тому, вона, згадуючи їх, хвилюється так, ніби це було вчора.
1948 рік. Країна ще не загоїла кровоточиві рани від втрат мільйонів життів своїх громадян, остаточно не оговталася від пережитого голоду та розрухи. У такий час, після закінчення медичного училища, і вступила в самостійне життя дев’ятнадцятирічна Надя Запорожець, яка приїхала вчитися до Одеси з села Новоборисівка (станція Веселий Кут) Великомихайлівського району.
Направлення отримала до Цебриківського району (був тоді такий). Райздороввідділ направив її в село Бердинове — по бездоріжжю 25 км від райцентру. Лікарня, пологовий будинок — абсолютно порожні приміщення з тильного боку колишнього панського будинку. Ставка молодого спеціаліста — 42 рублі 50 копійок. Куди наказали, туди й вирушай. Хоч медсестрою, хоч акушеркою.
Потім вона в районному пологовому будинку працювала. А потім її вміння та знання знадобилися в селі Цибулівка. «Благоустрій» колгоспного пологового будинку — два ліжка, дві кімнати.
— В одній з них живу я, — згадує Надія Іллівна. — О шостій ранку стукають. Батько привів дочку. Приїхала вона з Роздільнянського району в гості, йшла по кладці — впала. А їй час народжувати…
Подробиці опустимо. Скажемо тільки, що у породіллі сталося атонічна кровотеча. Шістнадцятирічна санітарка налякана, безпомічна. Виходу немає, і акушерка, майже її ровесниця, наважується на операцію (без застосування скальпеля), яку її училищний кумир-вчитель Михайло Абрамович Телал кваліфікував тільки як… суто лікарську. Всі його пояснення раптом «вистрілили» в її голові (недарма він зі свого предмета ставив Наді п’ятірки). Якраз вчасно: породілля, яка втратила багато крові, ледь шепоче: «Я вас уже не бачу».
Надія впоралася. І благополучно народилася дівчинка. Між іншим, восьма дитина в тій родині.
— Хлюпнула водою на санітарку, що втратила свідомість, — розповідає Надія Іллівна так, ніби це сталося хвилину тому, — і бігом у сусідню кімнату: там лежать ще дві жінки, які тільки вчора народили, — треба їх заспокоїти…
Не менш драматичний момент довжиною в добу трапився на цілині, куди Надія, вже заміжня дружина (чоловік Олександр — студент другого курсу технікуму зв’язку) поїхала «за покликом партії». «Благоустрій» той самий. Житло — намет на десять осіб. Плюс мороз на вулиці в –45 градусів. Вночі прибіг батько трьох дітей. У сім’ї чекають четвертого, але «щось з дружиною не гаразд». Не встигла Надія, розповідає, зібрати анамнез (історію захворювання), як зрозуміла, що сталося з жінкою. Діагноз знову «допоміг встановити незабутній учитель Телал». Потрібна термінова операція. А поки — уколи у вену і бігом до рації. Запит до Цілинограда: потрібен вертоліт. Відповідь: «Паліть багаття. Щоб бачити, куди сісти». Летіти вертольоту 300 км. А тут — негода, двометрові замети снігу.
— Я до директора радгоспу: «Що робити?!» Він: «Телефонуйте на станцію Акбасар, там є потужний трактор С-100 з причепом»… Причіп — два колоди з перекладиною, — посміхається спогадам Надія Іллівна. — Дякую, приїхав молодий, але дуже тямущий лікар. «Хто діагноз ставив?», — запитує. «Я», — відповідаю. Ще питання: «Якщо діагноз неправильний, хто буде відповідати?»… Операцію, яку «потрібно було робити… 12 годин тому», щоб не було перитоніту, робили тут же, в зернорадгоспі «Ярославський», у дерев’яному будиночку, що слугував пологовим будинком. Впоралися під ранок. Через дві години я залишилася одна, з найважчою хворою.
У правильності діагнозу приїжджий лікар переконався, але… «Майте на увазі, доля і життя жінки тепер залежить від вас», — почула на прощання акушерка Надя. А стан породіллі такий, що Надія вісім діб від неї не відходила, сама хвора тільки воду ледь пила. Трохи легше стало — звалилася в непритомність, відливали водою. Через два тижні жінка пішла додому своїми ногами.
— Я ніби знову народилася! — не стримує радості і сьогодні Надія Іллівна. — Вже вкотре і тепер дякую Михайлу Абрамовичу Телалу. Безмірно шкода, що дуже рано пішов він з життя. Сподіваюся, живуть десь, можливо, в Одесі, його родичі. Може, прочитають про нього у «Вечірці» і відгукнуться. Я була б дуже рада. Михайлу Абрамовичу я теж присвятила вірші: «Пішов в інший вимір незабутній наш Телал…».
Двох коротких зустрічей з Надією Іллівні замало. Вона не встигла розповісти і сотої частки про пережитого. Наприклад, про те, як її саму, в цілинний період роботи виснажену в усіх сенсах, виходжували по лікарнях, як далеко від дому, в Цілинограді, куди відправив її з супроводжуючим на обстеження директор радгоспу, лікар залізничної лікарні раптом запитав: «А назва Веселий Кут вам нічого не говорить? А прізвище Андрунь?… Ну так, тітка Груня моя мама, вона зараз у мене». Вони, виявилося, земляки, з тіткою Грунею знайомі. Отож зустріч була!
Двадцять років, сторінка за сторінкою, пише Надія Іллівна книгу життя — «На хвилях моєї пам’яті». Про дитинство, про молодість, про те, як була комсомольським вожаком, очолювала народний контроль, займалася художньою самодіяльністю, про сім’ю, про пологовий будинок № 3 на Розумовській, якого вже немає. Про те, як постійно доводилося ще й підробляти, їздити за чоловіком, бо його, як дуже знаючого зв’язківця, «кидали на прорив»… Гарною, міцною парою вони були, перебували в клубі «Золота подружня пара». Дуже шкодує Надія Іллівна, що чомусь робота його зійшла нанівець. Як пам’ять залишилися тільки фото в альбомі.
Альбомів про різні етапи життя сім’ї — цілих сімнадцять. А ще саморобна збірка — «Джерела живого слова (Афоризми мами)». Ви тільки вчитайтеся в її передмову — в оригіналі: «Фразеологiзми я успадкувала вiд своєї матерi — Запорожець Полiни Климiвни, а мати — вiд свого татуся, донського козака Мiщенка Клима Григоровича, лише дещо я запам’ятала. Передаю на добру i мудру згадку своїм дiтям, онукам i правнукам».
Про уклад свого життя Надія Іллівна говорить коротко: «Не сиджу ні хвилини». А коли їй сидіти? Під бурмотіння старенького телевізора пере. Вручну. Там, дивись, треба спекти пиріг — порадувати онуків-правнуків смачненьким. Квіти вимагають догляду, друзі, знайомі — уваги (кожен день навіть з інших міст телефонують). Нахлине натхнення — складає рядки віршів. А ще в неї багато часу йде на кумедні вироби, вона їх роздаровує як талісмани-обереги — на щастя. Звертаю увагу, що це, як правило, завзяті … півники.
— Улюблений персонаж, — посміхається майстриня. — Тому що півень дуже барвистий. Який хвіст! Які крила!
Про птахів у неї теж є зворушлива розповідь. Ще коли працювала вона в Цебриківському районі (радіус обслуговування — 40 км, п’ять сіл і отримане наставлення: «хочете вижити — налагоджуйте стосунки з головами колгоспів»), пішла якось взимку подругу в далекому селі провідати. Почула дивний шум над головою. Шуліка переслідував маленьку пташку, та — до людини. Кажуть, відчайдушні тварини завжди так роблять. А може, відчула пташка добру душу? Присіла Надя, розпахнула пальто — і пташка пірнула під поли. Потім вона зігріла її в руках і випустила.
— Надіє Іллівна, ви як акушерка стільки немовлят прийняли. Напевно, матусі називали своїх дочок і вашим ім’ям?
— Ну так. Не одна, може, Надійка живе на світі. Так моє ім’я звучало в середовищі переселенців. Був такий період у двадцяті — тридцяті роки: із земель, що відійшли до Польщі, Угорщини, переселяли до нас українців. У вантажних потягах перевозили. Ой, які вони були замучені… А тоді зайшла ще й така напасть, як туляремія, малярія. Правда, і щеплювального матеріалу, вакцини було вдосталь. Тільки одного разу мені з моїм ім’ям «не пощастило», — посміхнулася Надія Іллівна. — У той час не було апаратури, щоб ще до народження стать малюка визначати. Ось врятована мною матуся і пообіцяла: «Народиться дівчинка — назву Надією». Минули роки. Випадково зустрілися з нею на вокзалі. Вона впізнала мене. Виявилося, хлопчика народила. Офіцер, одружений. Як же мені і тут не радіти?
Онуків у Надії Іллівни п’ятеро, правнуків троє, наймолодшому — два роки. Настав час розповісти і про двох її синів. До останнього моменту я не знала, що обидва вони, Анатолій і Сергій, безпосередньо причетні до служби рятувальників-пожежників. Обидва офіцери, учасники ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, інваліди другої групи; не знала, що на здоров’я їхніх дітей теж позначилася чорнобильська трагедія, що старший із синів — той самий Анатолій Олександрович Болдескул, який 30 років очолює громадську організацію «Союз Чорнобиль» України», має багато нагород, серед них два ордени Слави. Про синів розповісти б потім, окремо…
Коротко. До Чорнобиля Анатолій служив у Північному флоті. На атомному підводному човні. Має чимало подяк, його прізвище навічно занесене до Книги пошани підводного човна. Його щорічно запрошують до однієї з країн, де проходить міжнародний конгрес підводників-атомників.
— Коли йому прийшла повістка до армії, — зізнається Надія Іллівна, — я, грішним ділом, заїкнулася, мовляв, не завадило б використати якісь зв’язки. Але і чоловік, і син присоромили мене: «Служба — школа. Виховання. Фізична загартування». Те ж повчання було мені, коли прийшов час Сергія. Він служив у понтонних військах.
«Школа» добру службу послужила обом. Так, Анатолій, будучи в Чорнобилі, добре розумів, що таке «невидимий ворог — радіація». І до сьогодні не може забути (і пробачити), що на боротьбу з нею направляли людей абсолютно нетямущих, поспішно — хто в чому був. Коли Анатолій і Сергій їхали в це пекло, у матері, природно, розривалося серце. Але почула: «Якщо не я — піде хтось інший, і інша мама, як ти, буде плакати». Такі в неї сини. Таким був і їхній батько Олександр Іванович Болдескул.
Не знаю, чи є в тому її збірнику, що вміщує 1626 афоризмів українською та російською мовами, ще й цей: «Яке коріння — таке й насіння», але точніше про цю сім’ю не скажеш.