26 квітня — Міжнародний день пам’яті жертв радіаційних аварій і катастроф
Вівторок, 26 квітня. Мітинг-реквієм біля меморіалу-пам’ятника чорнобильцям. Призначений він був на 11 годину, але потім з якихось причин перенесений на полудень. З’явився вільний час, і я зважилася на невеликий «експеримент». Навмисно відійшла на пару кварталів убік і стала ставити перехожим одне-єдине запитання.
«Як пройти до пам’ятника чорнобильцям?»
— Не знаю, — знизав плечима молодий батько, що прогулювався з дівчинкою років семи-восьми.
— Знаємо, що десь начебто недалеко, а де точно… Запитайте ще в когось, — порадили дві дівчини, на ходу співчутливо глянувши на мене і мій букетик бузку в руках.
— На жаль, не знаю, але постривайте, я вам допоможу, — зупинився хлопець студентського віку і витягнув мобільний: «Алло! Так, це я. Ти не підкажеш, де у нас пам’ятник чорнобильцям?.. Ага, кут Олександрівського проспекту — Малої Арнаутської…».
— Це зовсім поруч, — звернувся хлопець вже до мене: — Йдіть прямо, а там згорнете наліво.
— Не знаю, — байдуже відповів солідний міцний чоловік років шістдесяти в добротному спортивному костюмі та модному кепі, з-під якого вибивалася сива шевелюра. — Я до цієї трагедії не причетний.
— Йдіть у напрямку «Привозу», — хором підказали хлопці-спортсмени, прямо біля входу в парк переодягаючись, очевидно, після тренування.
Цікаво, що всі опитані живуть в Одесі. Більшість — з дня народження. І, можливо, не раз проходили повз пам’ятник. Але лише одна жінка середніх років місце розташування пам’ятника вказала точно і готова була навіть провести до нього. Найбільше різонули мене слова: «Я до цієї трагедії не причетний». Думаю, пояснювати не треба, чому.
Слово — ліквідаторам
…А біля пам’ятника заздалегідь, до 11.00, вже зібралися ті, хто безпосередньо був «причетний» до героїчних справ. З паличками-«підпорками» і без, з усмішками, зверненими до товаришів, з якими давно не бачилися, з зосередженими або сумними обличчями. Когось привезли на візку, хтось спирався на плече дружини.
Хвилина мовчання. Серцерозривна музика. Квіти до пам’ятника. Урочисті, до 30-річчя жорстоко-пам’ятного моменту, промови. Звично. До дати.
А вони ще дуже хотіли б, щоб їх просто, по-людськи кожного вислухали. І якщо, буває, відмовляються говорити, — значить, не бачать сенсу в розмові, «поранені» нерозумінням їхнього душевного і фізичного стану. Якщо вдається розговорити, відповідають скупо, без подробиць.
Володимир Олександрович Смородський:
— Я будував усі блоки Чорнобильської АЕС. П’ятий побудувати не встигли — вибухнув четвертий. Я тієї ночі теж був на п’ятому. Ми вели підготовчі роботи, монтаж. Але про масштаб того, що сталося, про величезну небезпеку ми тоді не знали. Запам’яталася неймовірно велика хмара сіро-чорного диму, багато пари. Моєму синові було три з половиною роки. Він того дня грався в пісочку, сипав його на голову. Тепер він дорослий. Тиждень тому йому зробили операцію. Щитовидка. Моє здоров’я? Я переніс інфаркт. Дружина, Надія Антонівна, теж постраждала. Адже ми жили в Прип’яті.
— Іван Іванович Мацюк:
— Призвали як військовозобов’язаного. На сорок днів. На станції був двадцять два рази. Кидали свинцеві плити на дах третього реактора. Щоб приборкати радіацію. По дві свинцеві фартухи надягали. Кинув плиту — і назад. Спочатку, коли туди приїхав, біди не відчував: дихається добре, голова не болить. Годували на забій, будь-якої мінералки пий, скільки влізе. А через кілька днів — головні болі, в горлі дере. Що таке радіація, я знав — до роботи на автоскладальному служив у ракетних військах. Але такого… Повернулися з Чорнобиля — нас зустрічали, як героїв. А тепер кажуть: «Ми вас туди не посилали». Потім перераховували пенсії, а мені… довелося до суду звертатися. Пенсійний фонд залишився винен мені тридцять шість тисяч гривень. «Коштів немає», — сказали у виконавчій службі. Путівки в санаторій, на базу відпочинку треба вибивати. У трудовій книжці у мене один запис: армія, автоскладальний завод — тридцять років на ньому відпрацював.
Віктор Іванович Войташ:
— Три місяці — серпень, вересень, жовтень — я як дозиметрист перебував у зоні особливого контролю. Вели виміри рівня радіації. Тепер щороку доводиться лягати в лікарню. Неврологія, кардіологія, хірургія… У 1992 році стався інсульт. Пільги? Урізали норму витрати газу. Було шістсот кубів, стало двісті, взимку цього мало… Свого часу став почесним донором. Щоб заслужити це звання, треба було здати сорок літрів крові. Напевно, вона теж послужила порятунку не однієї людини. Мені шістдесят шість років. Працював у порту докером. Друга група інвалідності працювати «не дозволяє». А що робити? Треба жити. У дружини, Тетяни Дмитрівни, пенсія 1049 гривень. Плюс моя чорнобильська та плюс мій підробіток. Прибираю територію порту. А раніше працював докером.
Так склалося, що ті ліквідатори наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, з якими я говорила, — інваліди другої групи. Серед них і **Олександр Іванович Старіш**, про життя і роботу якого коротко не розповіси. Отримавши спеціальність «Дозиметрія та захист» на факультеті ядерного приладобудування Одеського технологічного інституту ім. Ломоносова, він 30 років, у тривалих відрядженнях, трудився на більш ніж десяти різних атомних станціях. Завданням була розробка методики забезпечення засобів вимірювання (викидів газу, рідини, аерозолів) на АЕС. Ці методики працюють досі. Олександр Іванович нагороджений орденом «За мужність». А ще він дорожить самвидавським збірником «Біль і бувальщина», написаним у Чорнобилі в 1986—1988 рр. Збірник існує лише в кількох примірниках, що розійшлися серед «своїх», каже Олександр Іванович, імена більшості авторів не збереглися.
Ось кілька рядків з його «Балади про витривалість»:
Я виніс із зони любов до негоди,
Можливість руками помацати біду,
Я виніс розлуку довжиною в півроку,
Як спосіб перевірити на міцність долю.
Я виніс із зони сумні дати,
Соснові кладовища в рудому лісі.
Я звання виніс — «простий ліквідатор»,
До пекла чи раю його донесу…











