Не шукайте в заголовку іронії. Я справді зустріла одного разу такого — стосовно онуків — дідуся. На шкільному стадіоні, що прилягає до житлових будинків.
…Суботній вечір. Не найзатишніша пора року: ще й шести немає, а вже темно. Лише стадіон тьмяно освітлює лампочка на стовпі, та мерехтять вогні у вікнах найближчих житлових будинків. Стадіон безлюдний, хоча в інші, теплі вечори, особливо у вихідні, тут завжди веселий гомін — грається дітвора. А зараз, мабуть, старше покоління засіло за модний телесеріал, а молодше не може відірватися від планшетів, смартфонів та інших гаджетів.
Ну й дарма: погода зовсім навіть непогана, і повітря не викликає особливих нарікань, наче пропустили його через прилад-очисник. Не з’явилася чомусь і моя нова знайома з вівчаркою Дарою, яка незмінно викликає посмішку своєю собачою постійністю: варто їй побачити мене навіть за кілометр, як Дара мчить, щоб миттєво ткнутися носом у коліна (привіталися, отже) і нестися далі, за улюбленою паличкою.
Що ж, доведеться доріжками накручувати кола самотужки. Тільки таке подумалося, як раптом звідкілясь з-за спини донеслися заливистий сміх і дзвінкі зойки: «Дідусю! Дідусю!». Веселилися двоє хлопчаків і… дідусь. Хоча… його й дідусем-то важко було назвати, так він з пацанами змагався-дуркував. То пробіжиться, балансуючи, по спортивному брусу, то на перекладині «в темпі» підтягнеться, то з колеса на колесо, якими огороджена частина стадіону, перестрибне. І все це з азартом, не гірше дитячого, з реготом.
«Дідусю! Дідусю! Дивись, що я придумав», — розставивши руки-крила, демонструє «політ» чотирирічний Вовка. «Молодець!», — хвалить його дідусь, а тим часом «ставить ногу» (так-так, «ставлять» не тільки голос) одинадцятирічному Роману. «Підніми вище, — командує дідусь, — став ось на цю перекладину — і підтягуйся, підтягуйся!». Роман пихкає, але витягується стрункою, потім вигинається дугою.
Такі стосунки статечної людини з хлопчаками не могли не привернути до себе уваги. Зазвичай бо ж як буває. Дорослі, залишивши виведених «на повітря» дітлахів, розважаються самі. Як правило, розмовами. Поки хтось із малюків не огласить стадіон ревом після падіння або сварки з приятелем. А тут — контакт постійний. Як було не заговорити.
«Михайло Сергійовичу, — відрекомендувався веселий, неординарний дідусь. Подвійний тезко Горбачова, — засміявся. — Часу мало, — поскаржився. — Хлопчаків обов’язково треба ворушити. Я їм засиджуватися не даю. Щоб чоловіками росли. Щоб животи у них не розпускалися — не заважали руху… Ну, молодці, побігли, побігли!» — махнув він рукою на прощання.
Михайло Сергійович — зварювальник, на пенсії, приїжджає з далекої області. Щоб ні-ні, та й влаштувати бенкет спілкування з онуками.
«Ну, так він — наїздами, — солодко позіхнувши, знову втупився в екран телевізора місцевий, одеський, дідусь, — а поживи він з ними постійно, подивився б я…, — відповів на мою розповідь ровесник Михайла Сергійовича. — А чого йому ще треба, — кивнув він у бік десятирічного Ілюші, — іграшок повно, комп’ютер у його розпорядженні, нагодований, напоєний, взутий-одягнений, телефон ось нещодавно новий купили. Живи й радій!». Цей дідусь, виявилося, і не підозрює, що є ще й інші радості. Незалежно від кількості грошових купюр.











