I

Від них важко було відірвати погляд — красуні хоч куди!

Перша зайшла в тролейбус у супроводі цілої свити. Друга на наступній зупинці з’явилася самотньо (дивне навіть, що її одну відпустили в таку пізню годину). Слід уточнити: обом від роду було років по десять, не більше.
На плечі в «самотньої» висіла шикарна, явно не за віком сумка (найімовірніше, мамина). Дівчинка то відкривала її, то закривала (так жінки час від часу поправляють зачіску, бажаючи, можливо, неусвідомлено, щоб на них звернули увагу). І мети своєї досягла: її суперниця негайно дістала з кишені куртки новенькі рукавички і натягнула на свої мініатюрні долоньки. Відповідь послідувала негайно: з бездонних засіків сумки був витягнутий віяло, абсолютно непотрібний у цю пору року. Тоді ручки суперниці пірнули в рюкзачок, що спочивав на плечах бабусі (о, часи!) і витягли звідти манікюрний набір (рукавички при цьому не знімалися).
Далі як аргументи «сторонами» були пред’явлені: губна гармошка, окуляри в золотистій оправі, портмоне зі шкіри, судячи з усього, екзотичної тварини, інкрустоване кольоровими камінцями дзеркальце і навіть якась дивовижна зубна щітка.
Нарешті, власниця чудової сумки покинула тролейбус. І, чесно кажучи, я так для себе і не вирішив: чи то запас аргументів вичерпався, чи то просто потрібна зупинка підійшла.

II

Це в Прибалтиці в маршрутках панує мертва тиша. Хоча, як мені розповідали знайомі, і там вдачі змінюються. В Одесі ж важко, якщо, звичайно, вуха не прикриті навушниками, не стати вимушеним свідком чиїхось розбірок.
Ось і я волею-неволею, за висловом моєї давньої приятельки, «навісив вухо»: чоловік і жінка, що сиділи позаду мене, вели запечену суперечку. У виразах (правда, в межах нормативної лексики) не соромилися, емоцій не ховали, перебивали один одного, траплялося, говорили одночасно.
Спробую частково відтворити їхній діалог.
Він: «Ти мною скористалася!»
Вона: «Як тобі не соромно!»
Він: «Думаєш, тобі це зійде з рук?»
Вона: «Не можна бути таким жорстоким».
Він: «Вибачення мені твої не потрібні, але ти навіть на це не здатна».
Вона: «Заткнися! Я знайду на тебе управу».
Він: «Якщо ти зараз…»
Вона: «Дуже треба! Та я тебе…»
І так далі, і тому подібне. Прийшла моя черга виходити, і, оплачуючи проїзд, я, не втримавшись, озирнувся.
Позаду мене сиділи двоє, кожен з них розмовляв по своєму мобільному телефону.