До школи я росла у бабусі з дідусем у приватному будинку на околиці міста, можна сказати, в селі. А після до восьмого класу проводила в маленькій затишній садибі літні канікули. Рік тому несподівано померла бабуся, і дідусь різко здав. Став хиріти на очах. Тепер батьки вирушили на літо до діда, залишивши мене «охороняти» міську квартиру. Чесно кажучи, я була цьому рада. Пушкіна ж усі вчили: «Але боже мій, яка нудьга з хворим сидіти і день, і ніч…».
Однак мені вменялося в обов’язок щовечора в більш-менш визначений час дзвонити діду і розважати його розмовами, оскільки з ліжка він не вставав. Що я і роблю справно. Правда, виявилося одне «але». Дідусь глухуватий, а зв’язок з його місцевістю залишає бажати кращого. Дід перепитує по кілька разів, я кричу, щоб краще зрозумів, а він ображається. Зрозуміло, в підвищеному тоні, хочемо ми того чи не хочемо, чуються конфліктні нотки.
Коли дідусь сказав майже зі сльозами на очах: «Ти роздратовано зі мною розмовляєш, якщо тебе це напружує (стареньким подобалося це молодіжне слово), можеш не дзвонити», я стала думати, як виправити ситуацію. Люблю я діда. Його поважала вся вулиця, почуття гордості переповнювало мене, дошкільницю, хоч я мало що розуміла в житті. Дід навчив мене багатьох необхідних речей (в основному спортивних) — навіть скакалку в п’ятирічному віці я освоювала під його керівництвом. Коли класі в п’ятому фізрук став пояснювати нам правила гри в баскетбол і волейбол, для мене це були насіння. Я увійшла до збірної школи з волейболу, а подруга не потрапила, хоча хотіла, бо плуталася, хто там куди переходить, і упустила час. А скільки разів ми з ним ходили на море?
Вихід я знайшла. Весь тиждень писала, ну, не листи, а скажімо розлогі записки з описом своїх подій, думок і почуттів, а на вихідні вирушала «на дачу» до діда. Першого разу дідусь навіть не зрозумів, що це я йому вручила, побоюючись сховав записки під подушку. Мама потім розповідала («Старий — що малий!»), як дід читав мої листи. Читав повільно, ворушачи губами, потім підняв на маму очі, повні сліз: «Розумниця онучка!» Послання мої дід перечитує не раз. Коли я йому дзвоню, він ґрунтовно коментує їх, так що я здебільшого мовчу. Мені шкода діда до сліз. Так що намагаюся скласти записки в самому ніжному тоні. Поки ми задоволені один одним.











