вт, 17 лис --:--:--
USD 0 0
EUR 0 0
А9582.64 ДТ93.04
+17° Одеса

Історія почалася у вересні, коли я, слідом за подружкою (ми закінчуємо одинадцятий клас), зібралася вступати на журналістику. Ну, знаєте, красиво: твоє обличчя не сходить з телеекрана, люди на вулиці впізнають, юнаки пристають. Навіть якщо це газета чи журнал, все одно цікаво: прізвище у всіх на слуху, а без зовнішнього вигляду ти ще розумнішою здаєшся. Але це, звичайно, за умови, що розум взагалі є. А батьки кажуть, що мізків мені трохи бракує.
Справа не в цьому. Подруга пояснила, що вступити на журналістику буде легше, якщо принесеш свої творчі роботи. Тому ми з нею записалися до юних кореспондентів, гурток працює в нашій школі давно, правда, в основному «на себе» — для шкільної газети. Керівник тільки найкращі з найкращих матеріалів відправляє в якусь велику газету. Але ми були згодні починати з малого.
І ось вже на початку жовтня я отримала перше завдання від керівника гуртка: висвітлити футбольний матч на новому стадіоні СШ № 4 між старшокласниками Малиновського району. «Постарайся, щоб матеріал був з «родзинкою», — отримала я настанову. — Щоб однокласники читали тебе із задоволенням». Зізнатися, настанова спантеличила мене. Писати для когось там невідомого — це одне; а спробуй догодити Славіку з Артемом — завзяті футболісти точно знайдуть ляпи в моєму творі. Що ж, треба постаратися.
Маршрутка прийшла битком забитою. Мене затиснули в кутку, а найнеприємніше, що якийсь типчик у затемнених окулярах опинився навпроти і безцеремонно мене розглядав. Я демонстративно дивилася повз нього (порожнє місце), ніби не помічаючи того, що відбувається. Нарешті, він запитав: «Дівчино, як вас звати?» «Неважливо», — відповіла я. «І виглядаєте так само», — з’їхиднив він. Подумаєш, Інтернетівський дотепник-самоучка. Я стала прослизати до виходу з кам’яним виразом обличчя.
Футбол був як футбол. Чесно сказати, байдуже ставлюся до цієї гри, тим більше, що команда нашої школи на фінальні змагання не потрапила. Але ж журналістів не питають, хоче він писати чи ні. Кореспондента просто посилають на завдання. Він повинен виконати його якомога краще. У переможці вийшли господарі поля — УВК № 4 (вручено перехідний кубок Малиновського відділу освіти), друге місце зайняла команда СШ № 8, третє — СШ № 20. Намучилася я зі збором матеріалу. Факти повинні бути перевіреними, прізвища точними. Перепитую — дивляться як на неповноцінну. А не перепитаєш — у незручне становище потрапиш. Якщо, звичайно, твоя замітка підійде газеті.
Стала я шукати «родзинку». В одній з команд був чудовий нападник. Головне, зовні дуже симпатичний. Вирішила взяти у нього інтерв’ю, а заодно і познайомитися. Кожен день життя дає нам шанс зустрітися з любов’ю, не треба його упускати. «Пробачте, як вас звати?» — я зробила найпривітніше обличчя і найніжніший голос. «Неважливо», — почула у відповідь грубість і оніміла від обурення…
Зрозуміло, це був він — типчик з маршрутки. Знявши окуляри, хлопець невпізнанно змінився. Але він-то мене впізнав — і засміявся. Загалом, зі стадіону ми знову їхали разом. Виявилося, живемо недалеко один від одного, напросився провести. А я й рада. Досі рада. Зустрічаємося ось уже більше чотирьох місяців. Поки не набридли один одному. Подружка мені заздрить.
А замітка моя не пішла навіть у шкільну газету: засухо, бачте, написано. Звичайно, я ж про інтерв’ю-»родзинку» відразу забула, потонувши в блакитних очах незнайомця. Втім, про невдалий досвід не шкодую — перша проба пера відбила у мене бажання йти в журналістику. Вчителька літератури каже, що я добре пишу твори, але цього для журналістики, виявляється, мало. Піду стопами батьків, вони у мене лікарі. Тато задоволений: серйозну професію вибрала; мама втішає: хороший фахівець завжди тлумачну статтю напише, так що журналістика за бажанням нікуди не піде. Та й правда.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Загрузка…

Мітки

Наша галерея

Вечірня Одеса