В Одеському муніципальному театрі духової музики ім. А.Саліка (вул. Приморська, 59) півтори години тривав звітний концерт самодіяльного народного козацького хору «Райдуга» (Овідіополь). Художній керівник і диригент — заслужений працівник культури України Микола Гаврилович Полевий.
Уже сама початок був вражаючим. Сцену заповнили жінки в яскравих українських національних костюмах. І раптом, як за командою, за їхніми спинами виросла шеренга бравих козаків. В абсолютній тиші одна з хористок, яка була в той момент у залі, розстелила на невеликому столику перед першим глядацьким рядом вишитий рушник і, залишивши на ньому пишний коровай, відійшла вбік і вклонилася людям. Так само мовчки, з поклоном, ще дві хористки, одна за одною, винесли на рушник іконку-образок Ісуса Христа, запалили свічку. Неспішність, шанобливість до того, що відбувається, до людей заворожили з перших хвилин, нагадуючи про добрі земні справи, що творяться Святителем Миколаєм (концерт йшов цими днями), які слід продовжити і нам, людям, про близькість різдвяних урочистостей.
Тихий вогник свічки народжував відповідний спокій у душі, а «Добрий вечір, пане господарю!.. Радуйся, земле, — рік новий народився!» — що пролунало зі сцени, накочувало і захоплювало всіх хвилею радості, підзабутої в метушні нелегких буднів. Це щасливе напруження, сплітаючи воєдино такі різні, але однаково світлі, без жорстокості, почуття («червоне — то любов, а чорне — то журба») тримало зал до останнього акорду, до завершальної здравиці всім: «Многії літа!».
Марні спроби переказати концерт, його треба чути і бачити. Його варто було б повторити. І не раз. І обов’язково у великому залі, попередньо анонсувавши. Він того заслуговує безумовно. Розсипати довгі похвали цьому колективу немає потреби. Він — переможець не тільки місцевих, обласних, всеукраїнських конкурсів, фестивалів, але також міжнародних. Так, у польському Сопоті, де в 2008 році виступили 16 найсильніших хорових колективів різних країн, «Райдуга» була удостоєна срібної медалі. Була б можливість, я б перерахувала імена-прізвища всіх хористів: якби кожному з них довелося солірувати — впоралися б відмінно. Назву хоча б деяких: Олександра Судець (вона ж — ведуча), Володимир Шевченко, Віктор Слонський, Галина Пастернак, Анатолій Верлан, Марія Васякіна, Олександр Мосійчук… Останній, до речі, — керівник чоловічого ансамблю «Райдуги», у виконанні якого прозвучало, зокрема, могутнє «Наливаймо, браття, кришталеві чари»; він же — керівник хору ветеранів Суворовського району Одеси «Фронтові побратими» — багато його хористів також «примчалися» на концерт прямо після репетиції. Не можна не віддати належне концертмейстеру «Райдуги» Олексію Гринчуку. «Я з Полевим працюю все свідоме життя. Починали ми ще в Одеському училищі культури», — ділився він.
…1976 рік. Микола Гаврилович Полевий з Кіровоградщини, де він працював після закінчення Харківського інституту культури і відмінно зарекомендував себе, створивши, зокрема, російський народний хор, згодом був переведений до Одеси. Звання заслуженого працівника не було піднесено йому «на блюдечку з каемочкою»: мистецтву, музиці він не зраджував ніколи, хоча був і на адміністративних посадах — скажімо, директором Одеського училища культури, начальником Одеського обласного управління культури. Серед багатьох його заслуг — організація фестивалів «Біла акація» та «Дунайські хвилі», сценарії та організація святкувань Дня міста та ще багато іншого, а головна — відстоювання права на повнокровне життя душі нації — української народної пісні. Не всі його, м’яко кажучи, розуміли, але він підтвердив свою точку зору, створивши в Овідіополі 30 років тому хор «Райдуга». Благо в тому 1984 році, він знайшов розуміння у голови тамтешнього колгоспу ім. Дзержинського Героя Соціалістичної Праці Віктора Кудрявцева. Роль особистості в усі часи помітна.
«Національна культура — окраса держави», — говорить і сьогодні невгамовний і нестаріючий, незважаючи на роки і біди, М. Г. Полевий. Найкраще доказ цих слів — створений ним хор, половина учасників якого працює з ним з дня заснування колективу. Після чергового номера нинішнього концерту, крім захопленого «Браво!», не раз котилося залом: «Ав-то-ра!»: багато пісень — в обробці, аранжуванні Миколи Полевого. Він співпрацює з поетами, близькими за духом, за розпалом істинно патріотичних, некрикливих почуттів, один з таких — Анатолій Ройченко. Про висоту планки творчості Миколи Полевого свідчить також видана збірка «Сто пісень «Райдуги», що вмістила найулюбленіші українські пісні; над деякими і він чимало попрацював.

— Дякуємо вам! — не відпускали його глядачі. І за нього, втомленого, в спітнілій, хоч вижми, сорочці, але щасливого, не могла не радіти, хоч і тривожилася про його здоров’я, вірна дружина і помічниця Юлія Павлівна, настільки ж віддана музиці, пісні — вони свого часу і поєднали їх.
Сьогодні в народному хорі «Райдуга» 32 учасники — 20 жінок і 12 чоловіків. Службовці, вчителі та ті, хто вже вийшов на заслужений відпочинок. А бувало і набагато більше. Тривожиться Микола Гаврилович: немає припливу молоді — очі застилає мішура нинішніх шоу. Підійшов до нього один з глядачів, потиснув руку: «Жоден начальник, жодна агітаційна кампанія не зробила з нашими душами того, що робить ваш хор», — сказав.
Хтось перед концертом з жалем потихеньку повідомив: «Сьогодні прощається Микола Гаврилович зі своїм колективом. Роки, знаєте чи…». Не повірили, не хотіли вірити. І радісно стрепенувся зал, коли Микола Гаврилович звернувся до нього після концерту: «Ми ще приїдемо», а своїм хористам оголосив: «У четвер — репетиція!».
…Кожна репетиція хору починається з настрою на духовний, у найвищому розумінні, лад: першим тут співають «Отче наш».











