Символічний новорічно-різдвяний подарунок місту зробили в залі Літературного музею троє молодих художників: скульптори Микита Румянцев і Станіслав Зайченко та живописець Марина Яндоленко. Свою виставку вони назвали невигадливо: «Кольороб’єм», — ось так, в одне слово. Куратором проєкту виступив художник ТО «Мамай» Сергій Савченко.

Румянцев і Яндоленко народилися в 1978 році; обидва — члени Національної спілки художників України. Зайченко — 1984 року народження. Усі троє — одесити за народженням і вихованці одеської «Грековки».
Ця трійця — гарне вливання «свіжої крові» в одеську палітру. Роботи двох скульпторів поки що камерні, скромні, але вдумливі та самостійні. Не скажу, що вони вибухають наші уявлення новизною. Втім, нове не завжди синонім кращого. Певна традиція в роботах Румянцева і Зайченка проглядається: на пам’ять одразу приходять пластичні експерименти покійного Миколи Степанова.
Обидва молодих скульптора тяжіють у пластиці до первісної тотемної архаїки. Не стану поширюватися про те, як у творчості юних одеситів двадцятого століття відгукуються магічні, символічні «першообрази» з побуту примітивних племен. Можливо, варто відзначити, що в цій перекличці художника з темними століттями є момент втоми від сучасних проблем, які художник відчуває як невирішувані і від нього не залежні. Можливо, загадковість символу-знака дає художнику маневр для висловлювання в ситуації, коли дійсність не пропонує заспокійливо однозначних тлумачень самої себе, коли все що є може в будь-який момент обернутися своєю протилежністю.
І, загалом, за відчуттям світу вони — романтики. І маленькі їхні скульптури просто красиві. Ось, скажімо, «Єва» Станіслава Зайченка: ну, може бути, пластично чутко перевантажена подробицями, а все ж привертає до себе погляд. А його ж «Ізольда», тонований скульптурний портрет, як на мене, полонить. «Ізольда» чи вона, княгиня чи Ольга… але в цьому портреті дійсно відчувається глибина століть. Ніби споглядаєш скульптуру на давньому романському порталі. Об’єм у цих скульптурах відливається в текучі, співочі лінії.
Інші підходи — у Микити Румянцева. Він використовує метал. Метал, м’ятий, як папір: немов тріпоче на вітрі, чарівно втративши свою косність. Все в цих скульптурах — стрімкий рух, порив до польоту, до перетворення. Немов сама матерія прагне до анігіляції. Особливо — парящий «Перевізник»: думаю, читач не потребує уточнення, хто тут мається на увазі…
Нехай у роботах молодих ще є шорсткості, ознаки учнівства, — суттєво інше: духовне напруження, наповненість думкою і переживанням. Цього не відібрати, воно відчувається.
Марина Яндоленко — ну, це безумовний лідер! Якщо раніше вона виступила як скромний автор пленерних етюдів, і це вже було цікаво, то тут вже вона розгорнулася на повну потужність напрацьованих навичок. Маємо самобутнього, незалежно мислячого живописця. У Марині імпонує її творче неспокій, схильність до пошуку і чуйне реагування на «подразники» — що, власне, і робить Художника. Вона не застрягає на якійсь «фірмовій» живописній манері, а для кожного сюжету шукає саме ті виразні засоби, якими цей, а не якийсь інший, сюжет тільки й можна втілити.
Вона може бути різкою, розмашистою, майже буйною у своїх барвистих мазках. Може бути розумним конструктивістом, що бере вподобаний мотив кількома потужними «кубістичними» об’ємами («На Софіївській»). Може постати як захоплена дитина, що бавиться, видавши чарівну каляку-маляку, схожу на гру скелець у калейдоскопі: «Тролейбус, який іде на схід». Може пуститися в культурні алюзії, створивши естетську композицію «Пляс», в якій вихор сарафанів — від Малявіна, а головні хустки — від Петрова-Водкіна; а в вишуканих ритмах «Баобабів» раптом прозвучить Чюрльоніс…
Загалом, чуйність — до природи і до культури, і немає потреби, що нині важко зійти за першовідкривача. Головне, бути щирим.