вт, 17 лис --:--:--
USD 0 0
EUR 0 0
А9582.64 ДТ93.04
+17° Одеса

У селі Ярославка Саратського району Одеської області наприкінці 80-х років минулого століття жила дівчина — Зінаїда Губич, 1965 року народження. Народила вона 17 травня 1988 року синочка Діму, а 15 грудня 1990 року доньку Надю. Прізвище дітям залишила мамине — Губич, а по батькові у свідоцтві про народження прописала Юрійовичі. Крім того, що вони «Юрійовичі», діти про батька нічого досі не знають. Не склалося життя у мами з татом. Розбіглися. І стала мама пити з горя.

Найстрашніша справа для діточок, коли п’є мати. Зінаїда пропивала навіть дитячу допомогу. Вічно голодні, недоглянуті, сиділи Діма і Надюша одні в брудному і холодному будинку на ліжку без постільної білизни. Будь-яку їжу безглуздо було шукати в цьому будинку. Що сусіди дадуть, на тому малюки й трималися.
Односельчани з ініціативи сільради не раз намагалися допомогти Зінаїді. Зберуть їй продукти першої необхідності, а вона їх негайно на вино обміняє.
Так що 11 березня 1994 року в Саратському районному суді відбувся розгляд прохання районної комісії у справах неповнолітніх про позбавлення Зінаїди Губич батьківських прав. Представником сільради від органу опіки та піклування виступав В. В. Ходос, який переконав суд, що дітям небезпечно залишатися з такою матір’ю. Суд позов задовольнив. Дітей вирішено було передати органу опіки та піклування Ярославської сільради з подальшим їхнім влаштуванням на виховання до державної установи. А от про права дітей на батьківське житло (де вони народилися) у рішенні суду чомусь нічого не говорилося. На той момент Зінаїда Губич проживала в будинку № 71 по вул. Леніна. Будинок був не дуже великий, але міцний, до будинку додавалося 15 соток землі.
Дітей незабаром розкидали по різних інтернатах. Над Зінаїдою взяв опіку її старший брат Андрій як над людиною, обмежено дієздатною. У збережених документах немає обов’язкового в таких випадках рішення суду про недієздатність. Але є певна довідка Ярославської сільської ради народних депутатів від 22 серпня 2000 року. Нібито розглядалася заява Губича А. В. (і була задоволена) про призначення його опікуном над сестрою Губич З. В. та її майном, «де б воно не знаходилося і в чому б не виражалося». Судячи з довідки, обмежену дієздатність Зінаїда отримала на тому ж суді в 1994 році, де позбулася батьківських прав. Місце проживання недієздатної жінці визначили за місцем проживання опікуна на вул. Леніна, але номер будинку при цьому забули вказати.
Зінаїду всі ці рухи навколо неї мало хвилювали. Після того, як її позбавили дітей, спилася остаточно — до «алкогольної енцефалопатії», як значиться у свідоцтві про смерть.
Померла Зінаїда Губич 13 серпня 2001 року. Але до цього часу встигла (недієздатна!) продати свій будинок Юлії Губич — дружині рідного брата. Угода відбулася 15 червня 2001 року. Того ж дня Зінаїда купила інший будинок у Валентини Еверт на тій же вулиці Леніна. Тільки будинок Зінаїди за інвентаризаційною оцінкою коштував 8701 гривню, а будинок Валентини — 4953 гривні. Отже, вдвічі гірше придбала житло Губич З. В. з двома малолітніми дітьми. Діти хоч і вирушили до казенного закладу, але числилися в складі сім’ї, що підтверджує довідка від 31 липня 2000 року. Рада опіки угоду купівлі-продажу не проконтролювала (за наявності неповнолітніх у складі сім’ї батьки не можуть погіршувати їхні умови проживання). Брат-опікун теж промовчав. Адже менше року тому була заварушка щодо земельного паю Зінаїди — вона раптом подарувала його якомусь Павлу Ходосу. Тоді брат одразу знайшовся: «Прошу витребувати договір дарування паю та визнати його недійсним у зв’язку з відсутністю згоди органу опіки та піклування…» — із заяви до суду. Ярославська сільська рада також клопотала про визнання договору недійсним — дарувальник же недієздатний. А будинок продавати — дієздатна?
Зінаїда помирала. Алкогольна енцефалопатія — важка форма алкогольного психозу, третя стадія алкоголізму. Психічні симптоми стоять на першому місці в картині хвороби. Фізичний стан жахливий: безсоння, судоми, болі в усьому тілі. Медики відзначають, що в осіб з алкогольною енцефалопатією в анамнезі часто значиться зловживання алкогольними сурогатами. Зіна пила все підряд. У 35 років загубила душу свою, багато нагрішивши, особливо перед дітьми.
Довгі роки Діма і Надя нічого не знали одне про одного. Дмитро опинився в Кілійській спеціальній загальноосвітній школі-інтернаті (дев’ятирічці) для дітей з вадами розумового розвитку, хоча був хлопчик, скоріше, не розумово відсталим, а соціально та педагогічно запущеним. Але хто особливо буде розбиратися? Якось ріс дитина, тихий і замкнутий, дуже добрий. Потім його перевели до Білгород-Дністровського дитячого будинку такого ж типу.
Ближче до повноліття Білгород-Дністровський суд 16 червня 2005 року визнав Дмитра Губича недієздатним. Хлопця направили до Новосавицького психоневрологічного будинку-інтернату Великомихайлівського району Одеської області на довічне державне забезпечення. Дивно, що трохи пізніше, 4 листопада 2005 року, комісія Ярославської сільради провела обстеження житла Дмитра Губича по вул. Леніна, 71: «Будинок з трьох кімнат придатний для проживання», «в даний час в ньому проживають квартиранти з метою догляду за приміщенням». Але ж Зінаїда продала свій будинок майже п’ять років тому? Чи утворився якийсь інший будинок? У документах багато виправлень, ними слід було б зайнятися прокуратурі.
У Новосавицькому психоневрологічному інтернаті зараз багато що змінилося на краще після того, як зі скандалом змінили директора. Років три-чотири тому установу в ЗМІ відкрито називали концтабором. Зокрема, йшлося: «У 2010-2011 роках в установі було виявлено цілу низку порушень, таких як загибель підопічного, нанесення тілесних ушкоджень хворим, незаконні нарахування заробітної плати тощо». «Загибель підопічного», а правильніше буде сказати «вбивство», було далеко не єдиним у стінах інтернату, як стверджують місцеві жителі. Санітара за побиття вихованця (нанесення тілесних ушкоджень середньої тяжкості) засудили на рік позбавлення волі, але незабаром він вийшов — до тюремного терміну зарахували час перебування під арештом до суду.
Втім, це лише картинка до того життя, в якому опинився на сім довгих років, загалом-то, нормальний хлопець Дмитро Губич. Ніхто не приїжджав його відвідувати. І не вірив він у полегшення своєї долі. Однак уважно спостерігав за галасом, який здійнявся через убивство товариша по нещастю. Приїжджали комісія за комісією. В основному перевіряючі намагалися зам’яти справу. Але були й такі, що відстоювали права «в’язнів» в інтернаті. Допитливі очі хлопця помітила одна з правозахисниць Т. В. Макарова. Але він не підходив і не скаржився, як робили інші. Тільки телефон Тетяни Володимирівни записав. А незабаром зателефонував і попросив про зустріч. У Кілійському інтернаті хлопчика опікала «збоку» віруюча жінка з Одеси. Вона хрестила Діму, вважалася його хрещеною. До неї і відпросився на побувку Дмитро. Порадившись, вирішили шукати справедливість.
Тетяна Макарова, бачачи, що перед нею притомна людина, тільки забита життям, взялася зняти з нього недієздатність. Яка це праця — тема окремої розмови. Скажімо тільки, що з її допомогою 28 осіб повернули дієздатність через суд. Тепер вчаться жити вільною життям, нелегко їм це дається. Але свобода окриляє, а добрі люди допомагають.
Дмитру восени 2012 року дієздатність не повернули під якимись надуманими приводами — мовляв, раптом він будинок продасть. Дали час на адаптацію «на волі». Хлопець з головою пішов у сьогоднішнє (складне не тільки для нього) життя. У селі Усатове знайшлися подружжя-фермери, які прийняли «умовно дієздатного» хлопця на роботу і всіляко допомагали виживати. Два роки, необхідні для повторного суду, пролетіли швидко. Влітку цього року рішенням Великомихайлівського районного суду Дмитро Губич отримав дієздатність. Самостійно заробляє гроші, винаймає житло. Мріє про власний будинок.
Але ж є «спадковий» будинок у Ярославці? У цей час з’явилася сестра Надія, їй теж не було куди притулитися після закінчення Піщанського інтернату. А тут ще й дитина «трапилася». Вирушила вона в рідне село. У сільраді отримала довідку, що має право на проживання в житловому будинку по вул. Леніна, 33 — той самий, який мати за два місяці до смерті купила. Найімовірніше, Зінаїда куплений будинок і не бачила, а Надія побачила сарай. Повернулася і пішла з немовлям на руках. Кажуть, поїхала на Західну Україну. Залишений нею телефон не відповідає.
Дмитро теж захотів оглянути «спадщину». Може, можна підремонтувати? Все-таки відправна точка. Однак спочатку хлопець підійшов до будинку по вул. Леніна, 71, де народився. Будинок залишився в його пам’яті. Це племінник стерся з пам’яті родичів. Тітка Юля його навіть до будинку не пустила, біля воріт поговорили. «Це мій будинок, — досить агресивно заявила тітка, — твій — на Леніна, 33, туди й іди». Туди й пішов Діма. А проходив він зі своєю захисницею повз добротний будинок В. В. Ходоса — колишнього представника ради опіки та піклування с. Ярославка. Валентин Валентинович тепер обіймає посаду начальника районного відділу освіти та у справах сім’ї, молоді та спорту. Він сказав захисниці, що Дмитро має право зайняти належний йому будинок на вул. Леніна, 33. Однак Діма не зміг ступити на поріг свого житла: стеля, що обвалюється, не дала. Праворуч і ліворуч від входу приміщення було щільно забито соломою. Під сіносховище будинок, може, і годиться, але навіть худобу сюди поселити не можна. В. В. Ходос, напевно, не знає про це.
Питання одне: держава взяла на себе обов’язки з виховання дитини, а чи впоралася вона з ним? «Державні» діти, як правило, гинуть, не отримуючи підтримки у великому житті. Потрібна державна програма з їхнього порятунку, за яку з чиновників питали б найсуворіше. Якщо не шкода владі душ людських, нехай подумають хоча б про гроші, впусту витрачені на те, щоб сиріт виростити.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Загрузка…

Мітки

Наша галерея

Вечірня Одеса