сб, 21 лис --:--:--
USD 0 0
EUR 0 0
А9582.64 ДТ93.04
+17° Одеса

Зайшовши до Військово-медичного клінічного центру Південного регіону, або 411-го військового шпиталю, я не стала турбувати нікого з медперсоналу. Їм і без того роботи — тяжкої, що вимагає повної віддачі сил фізичних і душевних, непочатий край: треба рятувати, ставити тяжко поранених хлопців на ноги. Скільки їх? Ніхто не скаже. Кількість поранених постійно змінюється. Їх привозять «швидкі». Ризикнула поговорити з деякими з тих хлопців, хто вже почав вибиратися з безодні болю і відчаю головним чином тому, що вони тут, а друзі там, під кулями.

«Я не люблю, коли хтось лізе в мій город»

Цих трьох міцних хлопців можна було б прийняти за звичайних відпочивальників, що вмостилися на лавці погрітися під серпневим сонечком. Якби не перебинтовані та «заковані» в апарат Ілізарова ноги у двох із них. В одного нога осколком роздроблена, в іншого перебита. 34-річний Кирило з Дніпропетровської області, його поранило на блокпосту. Вибух — і п’ятеро людей загинуло, семеро поранено. Ярослав на кілька років молодший, він з Івано-Франківська. «Місце нашої дислокації з міномета обстріляли. Пацан з Рівного загинув», — не вдаючись у подробиці, каже Ярослав.
Розповідаючи про себе, хлопці скупі на слова. Щиро захоплюються медперсоналом — від санітарки до метра медицини: безмірне терпіння і мужність потрібні, щоб щодня не тільки бачити скалічених війною молодих хлопців, але й рятувати їх від каліцтва, відвойовувати у смерті. «Золоті руки», кажуть вони, у хірурга Іллі Трифоновича Гайдаржи: «Він і днює, і ночує в шпиталі. І такі «конструкції» складає!.. З кісток», — добродушно поблажливо ставляться до моєї незрозумілості.
«А що з вами?» — обережно запитую у третього їхнього товариша. «Наша нянька», — рекомендує Кирило. «Петро, зять», — доповнює «характеристику» родича Ярослав. Петро приїхав з Івано-Франківська, щоб «змінити на посту» інших рідних: вони вже поїхали — робота, годувати сім’ї треба. Кирило жартує: «Я якось обіцяв дружині повезти її на море, ось вона і побувала».
«Я хлопців на свіже повітря виводжу, — киває на каталку Петро. — Посуд мию, треба — в туалет доставлю. Після операції пригляну. Вони вже по кілька операцій перенесли, попереду ще будуть».
«Не було б щастя, та нещастя допомогло, — знову світлішає обличчям Кирило. — Я ось Ярослава впізнав, здружилися… Всі ми тепер брати».
Поранені вони під Луганськом. На фронт пішли добровольцями. «Мене, — каже Кирило, — дехто із земляків запитував: «Чого ти туди поліз?». — І через паузу — по-селянськи просто і ємко: «Я не люблю, коли хтось лізе в мій город!».
Кирило працював трактористом, вирощував хліб. Обидва бійці сподіваються, що війні скоро кінець, і життя знову увійде в колію — мирну.

Денискині подарунки

Поки ми говорили, підійшла молода жінка з хлопчиком. «Ви герої?» — з наївно-дитячою прямотою звернувся до моїх співрозмовників п’ятирічний Денис і простягнув їм кульочки. Подарунки для поранених хлопчик сам збирав: печиво, яблуко, пачка цигарок…
«Звичайно, герої», — підбадьорила малюка мама Надя і чесно зізналася: «Я собі не уявляю, як було б, якби довелося мені відпускати сина на війну…».
«Моя мама і сьогодні не знає, де я, — услід за Ярославом потиснув руку Дениску Кирило. — Всі знають, крім неї. Знала б, приїхала б на фронт, познімала б гусениці з російських танків».
Надія міцніше притискає до себе синочка… Вона — учасниця волонтерського руху, що допомагає армії. Хлопці поспішають висловити слова подяки волонтерам. Раніше в нічних боях, кажуть, були як сліпі кошенята: «державні» тепловізори давали видимість у радіусі не більше 50 м. А прилади, доставлені волонтерами, розширили її до 1500 м. Те саме з касками, волонтерські — захист надійний. Не забувається і обурлива історія з хитними бронежилетами. «Закуповують за кількістю, а не за якістю», — роблять хлопці висновок про постачальників і знову тиснуть руку Дениску: «Ти — молодець! Справжній патріот! Виростеш — у Верховній Раді будеш нас захищати».
Підійшли дві симпатичні жінки років сорока: «Хочемо допомогти». Назвати себе відмовляються. З лавки піднімається літній чоловік, що сидів поруч: «Одужуйте, хлопці! Я теж учасник бойових дій. В’єтнам, Ірак… Раніше не можна було про це говорити. А тепер можна». «Колись і про нас всю правду розкажуть», — кивають хлопці.

Земляки з ОМБР

До цієї палати я прийшла «за наводкою» хрестоносців. Тут лікуються наші земляки з Одеської механізованої бригади, яка билася з бойовиками під Савур-Могилою.
Віктор отримав поранення на підступах до села Амвросіївка — потрапили під мінометний обстріл. Вертоліт, що прилетів забирати поранених і вбитих, намагався сісти. Сепаратисти обстріляли, один пілот загинув. Віктор доповз до бліндажа сам. Сам же і перший осколок витягував.
Савур-Могилу брали двічі. Розповідає, що повідомили хлопці «звідти»: два дні відкрито стріляють з російського кордону, вже не «Град» задіяний, а ще більш смертоносний «Ураган».
У палаті ще троє хлопців. Леонід з Житомирщини і два Олексії — один із Запорізької області, інший — з Одеської, наймолодший, але теж встиг обзавестися сім’єю. Всі четверо — контрактники. У всіх поранення ніг. Запорізького Олексія знерухомили біля Іловайська, за чотири кілометри від Донецька, його тезку з Одеси — біля с. Григорівка.
«Дякуємо волонтерам, — в один голос твердять хлопці, — вони нас виручали і виручають. Є одна чудова пара: вони на власній машині проривалися до нас у зону АТО. І сьогодні приходили, розпитували, якою дорогою краще їхати тепер, щоб під обстріл не потрапити…
…Дорогою додому встигаю перемовитися з племінницею і сестрою 23-річного Юрія, пораненого під Шахтарськом. Вони живуть у волонтерів. Юрій оптиміст — одужає, вірять. У Миколи, пораненого там само, біля Шахтарська, перебинтовані і руки, і ноги. «Ми стояли на позиції, зранку почали довбати нас «Градом», потім — мінометний вогонь, багато хлопців постраждало…».
На батька на всі очі дивиться син Костик. Йому йти до першого класу. Теж — випробування. Але, дай, Боже, щоб на цьому у нього, як і в сотень, тисяч інших наших хлопчиків і дівчат, усі випробування і скінчилися. За це і воюють такі відважні, справжні чоловіки, як його 32-річний батько. Кого не спитай про вік, — молоді, їм би жити і радіти. «Перші тиждень — два було страшно, — зізнаються. — Тепер страху немає. Підлікуємося, якщо буде потрібно — знову підемо захищати свою землю, своїх рідних».

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Загрузка…

Мітки

Наша галерея

Вечірня Одеса