Цю людину знала колись вся морська Одеса. Він був начальником курсів з підготовки рядового та командного складу для суден Чорноморського пароплавства. А звали його Григорій Борисович Розенблюм. За його прізвищем гострі на язик моряки й прозвали ці курси «Академією Розенблюма».

Був Григорій Борисович короткозорий, носив окуляри з товстими скельцями, мав характер різкий, поривчастий, іноді, входячи до свого кабінету, так ляскав дверима, що всі, хто чекали на нього в коридорі, здригалися. У такі моменти прибиральниця тітка Нюся, яка підмітала коридор, бурчала: «Не людина, а штормовий вітер якийсь!». Але, за її ж словами, Григорій Борисович «працював, як каторжний!».
Зранку він носився містом, домовляючись з викладачами різних навчальних закладів про читання лекцій для своїх підопічних. Потім його можна було бачити в порту, що спускався трапом якогось пароплава, де він вмовляв капітана взяти в море на практику групу курсантів. І лише в другій половині дня, вкрай виснажений, з’являвся у своєму кабінеті. Повісивши на спинку стільця старенький піджак і присмакуючи з великої кухля принесений тіткою Нюсею чай, він приймав відвідувачів і хриплим від втоми голосом відповідав на телефонні дзвінки.
Мене можуть запитати, а навіщо була потрібна ця «академія», якщо після Великої Вітчизняної війни в Одесі стали працювати морехідні училища?
Так, працювали. Але перший випуск курсантів вищого морехідного училища, наприклад, відбувся лише в 1950 році. А вже влітку 1945-го, одразу після закінчення війни, замість затопленого фашистами флоту Чорноморського пароплавства до Одеси почали приходити нові судна.
Щоправда, новими назвати їх було не можна. Це були парові судна, що бачили види, отримані від американців за ленд-лізом. Під час війни вони плавали між США та Владивостоком, а після війни були передані Чорноморському пароплавству. До Одеси вони приходили з американських портів, де брали на борт паровози, портальні крани та обладнання для зруйнованих фашистами радянських заводів. І я досі пам’ятаю назви тих суден: «Аргунь», «Баку», «Сухона», «Михайло Кутузов», «Тімірязєв», «Друга п’ятирічка», «Тарас Шевченко», «Білорусія».
А ЗНАВ Я ЦІ НАЗВИ тому, що, навчаючись у першому післявоєнному наборі в Одеській морехідній школі, яка знаходилася тоді на початку Сабанеєвого мосту, навпроти школи Столярського, приходив зі своєю групою в порт на практику і, мріючи про далекі плавання, як зачарований дивився на потріпані океанськими вітрами прапори цих пароплавів.
Порт був зруйнований, і його руїни сумно дивилися на тлі моря, що виблискувало літніми барвами. Але на відновлюваних причалах вже монтувалися доставлені цими пароплавами портальні крани типу «Вашингтон», і дружним гулом дизелів зустрічала нас вранці портова електростанція, де ми, майбутні суднових мотористів, проходили виробничу практику.
Того ж 1945 року з переможеної фашистської Німеччини почали приходити до Одеси й німецькі трофейні судна. Ось для цього флоту в «Академії Розенблюма» з тих, хто мав досвід роботи на суднах матросів і машиністів, готували штурманів і механіків.
А пізніше, коли Чорноморське пароплавство почало отримувати з вітчизняних суднобудівних заводів нові танкери та суховантажі, і Одеська морехідна школа не встигала готувати для цього швидко зростаючого флоту рядовий склад, саме «Академія Розенблюма», завдяки невтомній енергії її начальника, забезпечувала пароплавство матросами, мотористами та електриками.
За пропозицією Григорія Борисовича представники пароплавства і він сам їздили по військових частинах і, виступаючи перед воїнами, що готувалися до демобілізації, розповідали про умови роботи в пароплавстві, закликаючи їх з «виходом на громадянку» освоювати морські професії. Я знаю про це тому, що на прохання Григорія Борисовича виступав в одній з військових частин, розповідаючи про романтику далеких плавань. А коли працював механіком на пасажирському теплоході «Україна», Григорій Борисович дав мені групу демобілізованих і програму, за якою готував цих хлопців до складання іспиту на суднових мотористів.
БУВ ГРИГОРІЙ БОРИСОВИЧ людиною несподіваною. Зустрівши мене у дворі пароплавства, міг зупинитися і почати докладно розпитувати про справи. Наступного дня, занурений у свої думки, міг пройти повз, навіть не відповівши на моє привітання. А познайомився я з ним так.
Була це голодна зима 1947 року. Щоранку я приходив до відділу кадрів пароплавства і ставав у чергу до інспектора з рядового складу Єлизавети Абрамівни Меламід.
Стояв марно. Тієї зими роботи не було не тільки для мене, який щойно закінчив морехідну школу, але й для досвідчених моряків. Морози стояли жахливі. Порт замерз, і пароплави до Одеси майже не заходили. Якщо на рейді й з’являвся якийсь пароплав, то єдиний на весь порт криголам «Торос», густо димлячи своїми двома трубами, з трудом пробивав йому дорогу до причалу…
Одного разу, коли я стояв у цій черзі, до мене підійшов чоловік у товстих рогових окулярах і, відвівши вбік, тихо сказав: «Єлизавета Абрамівна каже, що ти був у гетто. Вона читала твою особову справу. Я б хотів з тобою поговорити».
Не назвавши себе, він провів мене до свого кабінету, сів за письмовий стіл і показав мені на хисткий стілець. Я сів, відчуваючи, як від страху мої ноги стали ватяними. Річ у тім, що при вступі до пароплавства, заповнюючи особову справу, я думав: писати чи не писати про гетто. У ті часи людей, які перебували на окупованих фашистами територіях, усіляко переслідували. Правда, таких, як я, через малолітство не чіпали. І все ж… Після довгих роздумів я написав правду. І ось — цей чоловік. Я був упевнений: він з КДБ. Почне допитувати. А потім…
— Але він, закуривши, запитав:
— Ти був там з матір’ю та сестрою? Я кивнув і мало не закричав:
— Я ж про все написав!
Він ткнув у попільничку недопалену цигарку і хрипло сказав:
— В Одеському гетто загинула моя двоюрідна сестра. Ріва Бронштейн. У неї була маленька донька. Її звали Ліля. Ти їх там не зустрічав?
«Значить, він не з КДБ», — подумав я з полегшенням і відповів: «Ні».
Задзвонив телефон. Він зняв слухавку: «Добре. Йду».
І, звернувшись до мене, запитав:
— Ти хто за професією?
— Моторист.
— Заходь. Може, допоможу. Моя прізвище Розенблюм. — І простягнув на прощання руку.
Навесні, коли лід в Одеському порту розійшовся, я отримав призначення кочегаром другого класу на пароплав «Очаків». Але напередодні відходу мене… списали. У ті часи практика списання моряків перед відходом суден за кордон була повсякденною. Навіть після закриття кордону, коли судно виходило вже з порту, його наздоганяв прикордонний катер і знімав кількох людей.
ЦЕ ПРАКТИКУВАЛОСЯ не тільки в сталінські часи.
Так було і за Хрущова, і за Брежнєва.
У 1956 році, коли главою Радянського уряду був Н.С. Хрущов, на Суецькому каналі вибухнула війна. Президент Єгипту Насер націоналізував Суецький канал, що належав англійському та французькому капіталам. Звиклі тримати в колоніальній вузді половину світу Англія та Франція не змогли змиритися з рішенням єгипетського президента і розв’язали проти Єгипту війну. До цієї війни долучився Ізраїль. Я плавав тоді четвертим механіком на танкері «Славгород». І, як тільки стало відомо про вступ Ізраїлю до війни, мене з танкера списали. Списали тоді всіх євреїв, що плавали на суднах Чорноморського пароплавства. А було нас на весь плавсклад 17 чоловік… А ось приклад з часів правління Л.І. Брежнєва. Було це в 1981 році. До того часу мої «єврейські митарства» закінчилися, і я плавав старшим механіком на теплоході «Аркадій Гайдар». Йшли ми в Індійському океані. Везли до Японії бавовну. Пізно ввечері зайшов до мене капітан.
Поклавши переді мною якусь радіограму, капітан важко опустився в крісло і сказав:
— Отримано шифровкою. Прочитайте.
Я прочитав: «Капітану Бовжученку. Отриманням цього 4-го механіка Вакора Володимира пересадити на теплохід «Микола Добролюбов», що йде вам назустріч. Виконання підтвердіть. Начальник відділу кадрів Лебедєв».
Я отетеріло подивився на капітана:
— Списати? В океані?
— Я теж не можу зрозуміти, за що в океані людину знімають з роботи і відправляють попутним судном до Одеси. Попередьте його.
З цими словами капітан вийшов.
Коли я оголосив Вакору, що його списують, він злякано вигукнув:
— Напевно, померла мама!
Лише після повернення до Одеси дізналися, чому був списаний в океані наш четвертий механік.
Виявилося, що двоюрідна сестра дружини Вакора подала заяву на виїзд до Ізраїлю. Це і стало причиною списання механіка в океані. Але не просто списання. Після повернення до Одеси він був звільнений з пароплавства з формулюванням «профнепридатний». Ось так влада ламала долі людей…
Я ЗГАДАВ Володю Вакора тому, що курсантів «Академії Розенблюма» не раз списували з суден. І хоча в ті роки вирувала боротьба з «безрідними космополітами» і з відділу кадрів була вже звільнена, як єврейка, Єлизавета Абрамівна Меламід, і така ж доля чекала і Григорія Борисовича, він не боявся заступатися за своїх хлопців.
Мені розповідав мій друг Владислав Сікорський, поляк за національністю, що коли після закінчення курсів механіків він був призначений на теплохід «Адмірал Ушаков», а перед відходом списаний і підлягав звільненню з пароплавства (тоді звільняли не тільки євреїв, але й інших «інородців» — поляків, болгар, греків), Григорій Борисович, дізнавшись про це, пішов до начальника пароплавства і домігся, що Сікорського не звільнили, а перевели в каботаж.
Про такі вчинки Григорія Борисовича я чув і від інших своїх товаришів. Закінчивши при «Академії Розенблюма» курси штурманів або механіків, навчаючись потім заочно у вищих навчальних закладах, багато хто з них стали відомими серед моряків людьми. Це і прославлений чорноморський капітан, Герой Соціалістичної Праці Кім Никифорович Голубенко, головний механік пасажирського лайнера «Леонід Соболєв» Юрій Дмитрович Рябуха, головний механік пасажирського лайнера «Іван Франко» Олександр Олександрович Шевченко, і багато інших…
ВИРІШИВШИ НАПИСАТИ НАРИС про «академію Розенблюма», я пішов до архіву пароплавства і попросив відшукати особову справу Григорія Борисовича. Завідувачка архівом, дізнавшись про мою задумку, вигукнула: «Звичайно, пишіть! Я його добре знала. Чудова була людина!».
І ось переді мною особова справа Г. Б. Розенблюма. Вчитуючись у скупі дані анкет, заповнюваних у різні роки, дізнаюся факти дивовижної біографії цієї скромної, але такої діяльної людини.
«Народився в 1908 році в Херсоні. У 1919 році пережив страшний єврейський погром, учинений петлюрівцями. У 1922 році сім’я переїхала до Харкова. У 1927 р. закінчив школу і вступив на завод учнем слюсаря. Співпрацював у заводській багатотиражці. У 1932 році посланий комсомолом на навчання до Харківського інституту журналістики. Після закінчення інституту посланий за розподілом до Одеси. Працював у газеті «Чорноморська комуна». У 1938-му призначений редактором газети «Моряк». У 1939-му обраний депутатом райради Воднотранспортного району м. Одеси. У 1941-му разом з редакцією «Моряка» на пароплаві «Ленін» евакуйований з обложеного міста. Пароплав загинув. Був врятований військовими моряками і доставлений до Ялти. Звідти виїхав до Батумі, де на пасажирському теплоході «Крим», що стояв у ремонті, розташовувалося управління Чорноморського пароплавства. Там почав випускати «Моряк». У 1942-му був відряджений на Північ, де був призначений редактором газети «Моряк Севера» Мурманського морського пароплавства. Після закінчення війни повернувся до Одеси і рішенням партійних органів був призначений начальником сектора з підготовки кадрів Чорноморського пароплавства. У 1956 році заочно закінчив експлуатаційне відділення Одеського морехідного училища. Урядові нагороди: орден «Знак Пошани», медалі «За оборону Радянського Заполяр’я» та «За трудову відзнаку в роки Великої Вітчизняної війни 1941—45 рр.».
Тут же, в особовій справі, була копія клопотання на ім’я міністра Морського флоту СРСР В. Бакаєва: «У зв’язку з шістдесятиріччям від дня народження начальника навчально-курсового комбінату Чорноморського пароплавства Розенблюма Григорія Борисовича та враховуючи його багаторічну бездоганну роботу та великий внесок, який він зробив у справу підготовки висококваліфікованих кадрів для суден ЧМП, клопочемо про нагородження його Почесною грамотою ММФ СРСР. Начальник Чорноморського морського ордена Леніна пароплавства А.Є. Данченко, секретар парткому ЧМП Г. Олешкевич».
Це клопотання датоване 25.01.68 р. А останній запис в особовій справі зроблено 25 жовтня 1970 р. з формулюванням: «Звільнений у зв’язку з виходом на пенсію».
ВИЙШОВШИ З АРХІВУ, який знаходиться недалеко від морського вокзалу, я піднявся Потьомкінськими сходами на Приморський бульвар.
Був спекотний літній день. Бульвар був повний народу. Біля Дюка товпилися туристи, фотографуючись на тлі пам’ятника. Всі лавки в тіні платанів були зайняті. Але та, до якої я йшов, стояла на самому сонці. На ній сиділа дівчина і їла морозиво.
Це була знаменита «Лавка капітанів», біля якої за радянських часів збиралися моряки-пенсіонери. Тут востаннє я бачив Григорія Борисовича. Він сидів у оточенні своїх випускників, таких же, як і він, пенсіонерів. Я привітався. Він кивнув, продовжуючи щось розповідати, і старі моряки, слухаючи його, схвально кивали сивими головами.
Вони знову були поруч — Розенблюм і його «академія» — люди, чиїм покликанням була важка морська праця.