Режисер Сергій Лозниця представив на п’ятому Одеському міжнародному кінофестивалі документальний фільм «Майдан» і провів майстер-клас.
Складне враження справила на мене творча позиція людини, що торкнулася, скажімо відверто, неоднозначної теми. У цій моїй фразі немає негативного відтінку — я хочу сказати, що зачепило моє цікавість. Я особливо чекала розповіді про події «Євромайдану» саме в інтерпретації Лозниці: режисера з жорстким, кристально ясним, позбавленим ілюзій поглядом на життя, з одного боку; а з іншого — схильного до міфологізації, до створення системних моделей дійсності. Два його повнометражних художніх фільми, представлені на ОМКФ «Щастя моє» (2010) і «В тумані» (2012), були ніби порукою, що художник пильно досліджує феномен, не дозволивши собі піддатися романтичній ейфорії. Саме останнього я боялася. Екзальтований натовп — гіпнотизує. І, що суттєво, натовп як такий — надзвичайно привабливий об’єкт: він суто кінематографічний, це закон. Він джерело нескінченної кількості раптових сюжетів і колоритних персоналій.
«Передчуття мене не обманули»… суцільна романтика. Поема революційного натовпу. «На майдані коло церкви революція іде»… — романтичний, по суті, вірш! І ось — невідступне відчуття, що режисера ніби щось притримувало за руку. Що саме?.. Ризикну припустити і насмілюся відповісти за нього — адже, можливо, він і сам собі в цьому не зізнається?.. Тільки не кажіть мені, що «художник мав право побачити події романтично». Мав право. Але — чи міг, це гарне питання: при такому-то строгому аналітичному мисленні, як у Лозниці.
Так от, таємниця ця велика є. Річ у тому, що Лозниця — і не виключено, що, потрапивши на Майдан, він сам це інтуїтивно відчув, — вторгся у сферу суто релігійну. У сферу віри. Пильно відстежуючи в Інтернеті події на Майдані, не я одна зробила висновок: Майдан набув в очах його прихильників у повному сенсі слова релігійного сенсу. В Майдан можна було… тільки вірити. Або — не вірити. У цьому випадку дискусія марна, аналітика — блюзнірська. Намагаючись неупереджено розібратися в явищі, мимоволі ображаєш почуття віруючих.
Так що фільм «Майдан» — навряд чи для історії. Хоча фільм — красивий, монументальний (оператор — Сергій Стеценко). Але ось парадокс, чимось він не влаштував і численних молодих апологетів Майдану. Були нарікання: і на лакуни в подієвому ряду, і на стилістику. Мабуть, адепти теж інтуїтивно відчули якусь недомовленість… недопоклоненість, чи що. Я потім дивилася інтерв’ю з Лозницею по телебаченню — і знову враження якоїсь «утриманості». Втім, можливо, і суб’єктивне.
Але мені подобається, що Сергій Лозниця прижився в Одесі. Що він регулярний учасник ОМКФ. Імпонує дисципліна його мислення, виразність — майже афористичність — формулювань, які хочеться конспектувати.
І ВОТ НЕ ДАРЕМНО ж він назвав свою лекцію: «Можливості обмеження кіно як пропаганди»!..
«Делікатна тема, — зазначив режисер. — Ось вчора розмовляв з Кірою Муратовою. Вона сказала: «Документальне кіно набагато більш лукаве, ніж ігрове. В ігровому ми конструюємо, вигадуємо — але не вдаємо. У документальному — робимо вигляд, що все це схоже на життя. Я, мовляв, бачив це своїми очима, я знімав, це документ». Але така позиція для мене виключена. Якщо ми називаємо те, що відбувається в кадрі, реальністю, то треба поставити питання, а що таке реальність: а якщо поміняти оптику?.. А якщо — відстань? А якщо — з Космосу? Мозок обробляє інформацію відповідно до особистого досвіду: вражень дитинства, виховання, освіти. Чи бачу я те, що дійсно відбувається навколо, — чи те, що здатний побачити в силу складу моєї особистості?».
Фізіологія сприйняття, плюс «культура», плюс «традиції» — дорівнює «сенс». А що таке пропаганда? Це, відповідає Сергій Лозниця, коли автор знає заздалегідь, що він хотів би вкласти, а то й вбити, в голови своїх глядачів. Коли результат запрограмований. Правда, трапляються і збої.
Як приклад маніпулювання свідомістю режисер показав уривки з власного фільму (Лозниця — досвідчений кінодокументаліст) «Представлення», змонтованого з радянської кінохроніки у часовій протяжності з 1956-го по 1964 рік: «час зламу стилістики», як визначив він сам. Застосований ним, за його ж визначенням, метод декомпозиції служить загостренню звичного. Так, багато там, у тій хроніці, моментів курйозного, а то й прямо ідіотичного, над чим ми заднім числом кепкуємо…
Але хитрий Лозниця приховав одну обставину. І, можливо, сам злегка над нею кепкував. А саме — що нинішній молодняк, який міцно викриває заднім розумом «совків» і «ватників» і не підозрює, що несе в собі ту ж, від батьків успадковану, матрицю, лише зі зміною знаків, — цей молодняк приймає кадри хроніки за справжнісіньку радянську дійсність, тоді як сам-то Лозниця бешкетує, граючи з міфологемами. Причому йде гра з міфологемами офіціозними, часом радянською ж дійсністю іронічно відторгнутими: пустує і грає Лозниця з паралельною реальністю. Ось і розберися, де «пропаганда», а де «правда»…
«Всі біди, — попередив режисер молодих, — від нестачі здатності інтерпретувати інформацію. Вона на нас впливає, ми на неї — ні. Відповідальність ділять навпіл обидві сторони: той, хто пропагандою створює картину світу, і той, хто її некритично, бездумно приймає».
…Коли ж Сергія Лозницю запитали, яка, на його думку, роль Майдану в історії, він відповів (вдумайтеся): «Я спробував показати вселенські масштаби. «Звідти» його не видно».
«Майдан, — сформулював автор однойменного фільму, — це класична трагедія, чий головний герой — хор, а подію створює жертва хору».
Ось і судіть самі про спроможність моїх суб’єктивних здогадок. Зараз Лозниця зайнятий проєктом на тему Бабиного Яру. Що називається — по тонкому льоду…











