Назва цих нотаток пасує, скоріше, філософській статті, якої, звісно, не місце на сторінках газети. Але приводом стала подія аж ніяк не рядова — перший міжнародний музичний фестиваль «Black sea music fest», присвячений музиці Сергія Рахманінова (див. «ВО» від 14 червня) і що відбувся за підтримки народного депутата України Сергія Гриневецького.
Фестиваль підкреслив культурний статус нашого міста як європейського. Музика об’єднала зусилля різних (чудових!) майстрів — і справді символічним було фінальне рукостискання на сцені Одеської філармонії двох диригентів: «українського американця» Гобарта Ерла, який був водночас і художнім керівником фестивалю, і головного диригента Російського національного оркестру Михайла Плетньова. Але головним героєм трьох музичних вечорів був, зрозуміло, композитор Сергій Рахманінов. Він-то й «філософствує» у своїй музиці, а не прагне просто доставити нам чергову порцію «задоволень». Думка, якою він одержимий буквально з перших творчих кроків і до останньої написаної ноти, — це дума про Росію. Грандіозна, але часом і дуже важка, трудна дума.
Здається, в російській культурі досі не припиняється суперечка протилежних голосів. «На світі щастя немає, але є спокій і воля», — сказав Олександр Пушкін. «І вічний бій. Спокій нам тільки сниться», — вступає в суперечку Олександр Блок. Мені Рахманінов на своїх портретах дуже нагадує Блока. Та ж горда замкнутість, деяка зарозумілість, той же вогонь, що вихлюпується назовні, — але й випалює людину зсередини…
На філармонійній сцені в першому з вечорів була представлена опера «Алеко», написана зовсім ще юним композитором. І сюжет, і вірші — пушкінські! Герой, що став циганом, співає: «Зневаживши кайдани просвіти, я вільний так само, як вони». Але як же він цю волю розуміє? Як свавілля, як повну свободу для розгулу пристрастей, як анархію (на жаль, актуальне для нас сьогодні поняття). І яка ж воля потрібна (вже в іншому сенсі слова — як граничне напруження сил), щоб приборкати натиск стихій, щоб, дисциплінувавши почуття, знайти любов, дисциплінувавши розум — знайти свободу?..
З такими нежартівливими питаннями чекав я початку Другого концерту для фортепіано з оркестром Сергія Рахманінова. Національним одеським філармонічним оркестром диригував народний артист України Гобарт Ерл. Солірував Рустам Мурадов. Ось перші акорди. Я здивувався. Можливо, у мене щось зі слухом? Або — не там сиджу (відомо, що у філармонії є акустично не найкращі місця)? Або… я надто звик до тієї інтерпретації, яку зазвичай дає цьому концерту наш чудовий піаніст Олексій Ботвінов — збуджуючи емоційний градус до можливого (і навіть неможливого) межі?
Не чую хрестоматійної дзвонистості… Партія фортепіано звучить скромно, ніби піаніст і не збирається вмикати максимальну потужність, зате виразна і повнозвучна кожна нота. Та й Гобарт Ерл ніби стримує міць оркестру, і звукова тканина легка і прозора. Поступово переконуєшся: так, це Рахманінов, але якийсь особливий, зібраний і суворий, не схильний до сентиментальності, а тим паче до патетики і риторики. Рахманінов, якого виконує піаніст з іншим екзистенційним досвідом.
Зазирнувши в розкішно виданий фестивальний буклет, я дізнався, що піаніст з Осетії вчився в Петербурзі — спочатку в музичній школі, а потім і в консерваторії. Але доучувався — в Москві. Ось і Рахманінов — починав у Санкт-Петербурзькій консерваторії, але потім переїхав до Москви. Йдеться, в цьому випадку, не про біографічну деталь — а про те, що визначає долю. Вся подальша доля Рахманінова пройшла під знаком визнання у слухачів (бо неможливо було не піддатися безпосередньому романтичному чарівності цієї музики) — і… невизнання у «знатоків». «Знатоки» ж були здебільшого петербуржцями, орієнтованими на Захід.
Час, зробивши черговий поворот, веде до несподіваних наслідків: звучить Рахманінов, якого виконують скоріше в дусі петербурзької школи. Рахманінов, я б сказав, класифікований. І це не йде йому на шкоду! Що ж до того, про що йдеться в музиці, то воно набуває дещо іншої тональності. Пафос Батьківщини нікуди не зникає, але тут це привід не для тріумфу, а для роздумів, тут і любов — з відтінком гіркоти. Ось, до речі, і відповідь на проблему «волі і свободи» — приборкання «волі» і перетворення її на свободу йде під знаком дисципліни і культу виготовлення форми. Без цього немає цивілізації.
…У другому відділенні прозвучали «Симфонічні танці» — останній опус композитора. Національним одеським філармонічним оркестром під керуванням Гобарта Ерла ця музика виконана дбайливо і тонко — і вражаєшся тому, наскільки вона спростовує загальноприйняті уявлення про «консерватизм» стилістики композитора. Ця вражаюче новаторська, надзвичайно гостро виразна духу часу музика не схожа ні на що — ні на які існуючі зразки. Ця музика трагічна. Хаос, з яким Рахманінов боровся все життя, виявився сильнішим за нього. Вкотре руйнується «зв’язок часів». Спочатку — від’їзд з Росії, тепер — і з Європи, зі своєї вілли «Сенар» у Швейцарії (назва розшифровується як Сергій і Наталія Рахманінови). Вже почалася війна, в окупованій Франції залишилася дочка. Нескінченна тривога і душевне хвилювання диктують стиль…
Танці загадкові, остаточного тлумачення немає, є навіть робота про «шифри» композитора. Один з них — тема Dies irae, яка взята композитором зі своєї власної провальної Першої симфонії, так що джерела автоцитати в той час ніхто не міг знати. А вона, ця тема, — музична міфологема смерті, пекла, Страшного суду. Суд вершиться! Мені вчувався прощальний карнавал Срібного віку, кружляння масок, листочки рукописів, що летять у якесь вогняне жерло, в якому вони зникають без залишку. Повна нещадність, глибина відчаю… прощальна мужність.











