День Святого Валентина — найзначніше свято в моєму житті. Рік тому в рідному ліцеї мені вручили «валентинку» від незнайомого хлопця. Взагалі-то не так багато народу в нашій школі, всі ми знаємо один одного. Але новенький Влад прибув в одинадцятий клас у другому півріччі. А я навчалася в дев’ятому класі. Так що не встигла розгледіти новачка, хоча дівчата казали, що він дуже навіть нічого. Про себе я була невисокої думки — звичайна маленька дівчинка, не надто впевнена в собі. Моя подружка, наприклад, отримувала купу «валентинок» і без Валентинова дня, а мені двічі зізналися в коханні, та й то обидва виявилися класом нижче.
А тут — подарунок. Я навіть запідозрила, що мене розігрують. Друкованими літерами написала відповідь — мовляв, симпатизую взаємно, але підпис не поставила. Пізніше подружка прокралася в одинадцятий клас (у неї там брат навчається) і звірила почерк Влада. Збігся! А потім Влад на перерві зазирнув у клас і наші погляди зустрілися. Я вийшла в коридор. Ми стали розмовляти, ніби сто років були знайомі. Власне, розмова виявилася короткою: давай зустрінемося. Цього дня я прийшла додому в такому стані, що мама помітила. Нерозумно було приховувати. І я розповіла мамі, як комплексувала з приводу того, що в мене не було хлопців — напевно, я страшненька. Мама поцілувала мене в маківку, як у дитинстві: «Дурна дитино! Ти красива, тільки неяскравою красою — французькою…».
Ми стали зустрічатися. Я перестала боятися саму себе. Мені хотілося з кожним днем ставати цікавішою для Влада. Мама підказала «маленькі хитрощі». Наприклад, Влад займається скелелазінням, у нього навіть великі нагороди є. Я залізла в Інтернет і вивчила все одеське скелелазіння. Сходила з хлопцем на тренування. І нам було про що поговорити!
А «маленьку дурість» я скоїла, звичайно, з власної ініціативи. Мені здалося якось, що Влад при зустрічі з моєю подругою (тією самою, з багатьма «валентинками») дивиться на неї по-особливому. Одного разу ми опинилися в одній компанії. Коли Влад привітно посміхнувся Вероніці, що увійшла, я негайно привітно посміхнулася нашому однокласнику, що увійшов слідом. На диво, він теж відповів радісною посмішкою. Я злорадно зазначила, що Влад це побачив. Вийшов у нашому чотирикутнику не свято, а чортзна-що. Але Влад злився, а мені це було приємно — ревнує, значить, любить.
Після ми довго з’ясовували стосунки, клялися один одному в коханні. Здавалося, все закінчилося чудово. Начебто я навіть домоглася свого. Але щось змінилося в нас, точніше, в ньому. Він ніби щось недоговорював, щось приховував. Одного разу я наважилася поставити запитання напряму. Влад чесно відповів: «У дружбі та коханні мені хочеться бути впевненим у людині на сто відсотків. Але після твоєї витівки десь у глибині в мене засіло, що тобі не можна довіряти до кінця. Поки що я нічого не можу з цим зробити».
Моя маленька дурість спричинила великі неприємності. Мені погано жити з цим зізнанням Влада. Я люблю його всім серцем. Хочу розтопити той льодок, який з’явився в його душі. Ці слова напишу цього разу в «валентинці». У день закоханих закоханим треба все пробачити один одному.











