Битва відбулася в суботу, в перший день лютого, в парку Перемоги на замерзлих ставках.
Ми вирушили туди всією сім’єю: мама, тато, я і молодший брат Арсеній. Минулого року нам теж вдалося повоювати в сніговій баталії, але потрапили ми на битву випадково. Тому не були захищені, отримали синці в різних місцях, особливо прикро було татові — фіолетове око. Цього року вирішили взяти реванш: екіпірувалися серйозно, ретельно прикривши обличчя.
Однак нам з Арсенієм піти в бій не вдалося: дітей не пускали, а братика залишити одного на стороні було не можна, мені довелося його охороняти. Але зате ми ліпили сніжки-снаряди і кидали їх батькам. У перемозі «синіх» була і наша маленька частка.
Учасників снігової битви розділили на «синіх» і «красних» за алфавітом (за першою літерою прізвища) приблизно на рівні частини, всім дали пов’язки відповідного кольору. Тато сказав, що бійців було близько 500. Майже всі теж добре підготувалися: щільний одяг, міцні рукавички, захисні окуляри, лижні маски, будівельні каски, мотоциклетні шоломи і навіть протигази. Багато хто прихопив пластикові щити-підноси… Мені стало навіть страшно, коли дві сили кинулися назустріч один одному. Всі при цьому кричали, лякаючи противника. Радувало те, що наші «сині» діяли впевнено з самого початку. В один момент «красні» начебто відтіснили їх, але це «сині» пішли на хитрість — відразу розбилися на невеликі групи і зайшли ворогам зі спини. Ворог втік з поля бою. Ставок дістався нашим. Може, битва б ще продовжилася (вона тривала більше години), але сніг вже вичерпали.
Незважаючи на те, що в цій битві постраждав і «мирний Майдан», тобто глядачі на кшталт нас з Арсенієм, враження залишилися яскраві, і наступного разу ми обов’язково прийдемо на снігову битву. Тато сказав: «У мене в голові вже зріє хитрий план!», мама додала: «Треба зібрати команду». А я продумаю варіант, щоб бути не глядачем, а учасником. Кажуть, в Іллічівську теж влаштували снігову баталію, але за кількістю бійців вона була нечисленною.











