Мітинг сиріт відбувся 14 листопада перед відкриттям сесії обласної ради на площі біля адміністративної будівлі облдержадміністрації. Головна його тема — відсутність житла. Один з організаторів акції — Максим Тимотін — напередодні був упевнений, що збереться чоловік 200, проте в реаліях виявилося вдесятеро менше. Хлопці розповідали, що всім, хто залежить від держави в тій чи іншій формі (вихованцям інтернатів, учням ВНЗ та ПТУ, користувачам тимчасового соціального житла), начальство «рекомендувало» утриматися від виступів. Страшно сироті втратити стипендію або місце в гуртожитку. Багато хто не прийшов…
На жалюгідну купку демонстрантів депутати, можна сказати, не звернули уваги. До них вийшли заступник начальника обласної служби у справах дітей Марія Мазуркевич, директор департаменту соціального захисту населення Ірина Маркевич і на хвилинку в легкій сукні (прямо із зали засідань) з’явилася депутат Людмила Акімова.
Мітингувальникам розповіли, які програми з житла і коли приймалися (що, власне, сиротам відомо, може, навіть краще, ніж чиновникам — лист-звернення до голови облдержадміністрації Миколи Скорика тому підтвердження), які світлі перспективи чекають на них найближчим часом. Наприклад, за чотири місяці роботи оновленої житлової програми куплено вже 15 квартир. Але тим, хто стояв на площі, ці квартири не дісталися. І хтось із натовпу похмуро промовив: «Мені вже 25 років, а я все по підвалах поневіряюся…». «Що ви хочете? — жваво відгукнулася Людмила Степанівна. — 25 років проблема не рухалася, а за півроку все вирішиться?». Але пообіцяла, що бюджет буде переглядатися, на ці цілі, звичайно, слід закласти більше коштів. Поскаржилася, що раніше при будівництві нового житлового будинку якийсь відсоток площ відходив нужденним, тепер ця практика забута. Посварила керівництво райадміністрацій та райрад — час провести інвентаризацію наявного житла, привести будинки до ладу, розвантажити сирітську чергу. Підсумувала: «Сьогодні це найбільша проблема!».
Основне завдання організатори сирітського мітингу виконали — звернення Миколі Скорику передали. Закінчується воно так: «Шановний Миколо Леонідовичу! У нас накопичилося багато невирішених життєво важливих проблем, тому просимо вас зустрітися з нами для їх обговорення». Представники влади, названі вище, запевняли, що вже наступного тижня відбудеться і нарада з цього приводу, і «круглий стіл». Так що постояли хлопці ще деякий час і розійшлися.
Серед учасників мітингу було багато знайомих облич: Олексій Савицький, Артур Кембелев, Станіслав Черняк, Катюша Бородіна на милицях із сьомого інтернату…
Ця дівчина — випускниця школи-інтернату № 7 для дітей з ДЦП. Їй 23 роки. Живе в комунальній квартирі старого будинку на вул. Семінарській. У 12-метровій кімнаті, крім неї, туляться ще 26-річний брат і дядько, якому за 40 перевалило. Газ відключено через сусідську несплату. Катя — людина активна. Але з четвертого поверху спускатися і підніматися на милицях дуже складно. З 2011 року стоїть дівчина в пільговій черзі на квартиру — на сьогодні вона 63-тя. «Так склалося життя, — каже Катюша, — і я терплю. Мені часто сниться радісний сон — стою біля вікна в маленькій-маленькій, але в своїй квартирці…».
Славіку Черняку напередодні мітингу виповнилося 29 років. Чотири роки тому, коли ми з ним зустрічалися (написав листа до газети з проханням «підштовхнути» квартирне питання), він стояв у пільговій черзі під номером 13, тепер у нього одинадцятий. Знімає квартиру, а дешевше 800 гривень не знайти. Коли щастить, живе там, де працює. Зараз — у будівельному вагончику. «Якби в мене було хоча б тимчасове житло, за ці роки я зумів би накопичити на власне…» — каже Станіслав. «Може, дівчину знайти хоч із кімнатою в комуналці, — веду я життєву розмову. — Тебе ж з черги не знімуть». Славік іронічно хмикнув: «Дівчата тікають від таких, як я».
У натовпі я побачила зморщену (день видався холодний) з нездоровим кольором обличчя дівчинку. Звати її Катерина Харченко. Були в неї колись батьки, але їх позбавили батьківських прав. У пам’яті від мами і тата нічого не залишилося. До третього класу дівчинка навчалася в Балтській школі-інтернаті № 1. Потім знайшлася жінка, яка над кількома дітьми оформила опіку, в тому числі й над Катюшею. На сім’ю дали будинок у Балті. Катя стала навчатися в Балтській СШ № 2. Після закінчення дев’ятого класу поїхала в Іванівське ПТУ вчитися на швачку. У 2012 році отримала диплом третього розряду. Але влаштуватися в житті не може. Немає головного — житла. Катерина Харченко навіть не стоїть у черзі. Чому опікун Наталія Андріївна Чебан залишила підопічну без кута — незрозуміло. Сама Катя розповідає, що після закінчення училища хотіла повернутися додому, але в телефонній розмові «мама» сказала: «Я тебе виростила, як далі жити — твої проблеми, не турбуй мене». Ображається Катя на «маму»: коли стала отримувати стипендію, та забрала в неї картку і знімала гроші цілий рік. Це чимала сума. Трохи додати — і можна придивлятися будиночок у сільській місцевості. «Ви не уявляєте, як погано бути бездомною», — Катя стримує сльози. Зараз Каті Харченко допомагає Олексій Савицький, чуйний товариш. Він отримав будівельні спеціальності високого розряду в Овідіопольському ПТУ, роботу знаходить. Якщо робить у когось у будинку ремонт, проситься на тимчасове житло. У «ремонтному» будинку зараз за його протекцією проживає і Катя. Але ж є служби, покликані стежити за долею сироти. Чому до 18 років держава тягнула дитину, а в найвідповідальніший момент кинула? Куди подівся будинок, виділений на шістьох дітей? Адже і Катя, напевно, має право на якусь його частину. Катерині Харченко днями виповнилося 20 років. Служба у справах дітей займається неповнолітніми, цього статусу дівчина вже позбулася. Але є ще центр соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді. Добре, якби його співробітники розібралися в ситуації. Не в прокуратуру ж одразу звертатися.