Справжнє ім’я його було Велв. Але називав він себе Володя.
У сталінську епоху, коли в СРСР антисемітизм був зведений у ранг державної політики, багато радянських євреїв, страждаючи від того, що при народженні батьки нарекли їх невідповідними епосі іменами, всіляко намагалися позбутися своїх паспортних імен. Шломо ставав Сашею, Рувим — Ромою, Іцик — Ігорем, Велв — Володею.
У лютому 1956 року голова Радянського уряду Микита Хрущов на XX з’їзді Комуністичної партії Радянського Союзу прочитав доповідь «Про культ особи Сталіна та його злочини». Після цього з радянських концтаборів почали випускати політичних в’язнів, а морякам, позбавленим за Сталіна права на закордонне плавання, повернули ці права. Навіть морякам-євреям, що плавали на каботажних суднах. У тому числі й мені.
До 1956 року я працював на пасажирських суднах каботажної лінії Одеса — Батумі. Але після доповіді Н.С. Хрущова мене викликали до відділу кадрів Чорноморського пароплавства, запропонували заповнити «Особову справу моряка закордонного плавання», і через місяць я пішов у закордонний рейс.
Разом зі мною в той рейс пішов радист Володя Смелянський, справжнє ім’я якого було Велв. Велв Ісаакович Смелянський.
В екіпажі полюбили Володю. Це був скромний хлопець, знавець своєї справи. З радіорубки він майже не виходив. Навіть спав там, влаштовуючись на ніч на вузькому диванчику, хоча як радист мав окрему каюту.
Якщо Володя не був зайнятий прийомом або передачею радіограм, то обов’язково щось майстрував по своєму господарству або ремонтував комусь з екіпажу магнітофон чи радіоприймач.
Не злюбив Володю тільки один чоловік. Помполіт. Дормідонт Дормідонтович. Колишній співробітник КДБ.
Це була жовчна, малорозмовна людина, постійно пом’ята, немов він спав, не роздягаючись. Втім, так воно і було. Помполіт заколисувався. Звикнути до моря не міг. І йому було незрозуміло, як це в шторм, коли судно хитається з борту на борт, люди несуть вахти, їдять і навіть сміються.
Після шторму, змучений качкою, помполіт був особливо злий і шукав привід до кого-небудь причепитися. Кухареві він виговорював за недосолений борщ, боцману — за пролиту на палубі фарбу, буфетниці — за погано политі в кают-компанії квіти.
Але найважчим випробуванням для помполіта було прибуття в іноземний порт. Тут він зовсім втрачав спокій. Чомусь він був упевнений, що хтось обов’язково повинен втекти з судна, зрадити Батьківщину. І тоді йому, помполіту, помічнику капітана з політичної частини, не зносити голови!
Тому, поки судно стояло в закордонному порту, займаючись вантажними операціями, помполіт ходив ночами коридорами, стежачи за тим, щоб усі перебували у своїх каютах, піднімаючись на палубу, дивився за борт, щоб до судна не підійшла чужа шлюпка, в яку міг стрибнути хтось з моряків, а вдень крутився біля трапа, стежачи за тим, щоб ніхто без потреби не сходив на причал.
Звільнення екіпажу в місто теж було для нього мукою. Звільненим він попереджав: бути пильними, ні з ким не розмовляти, остерігатися можливих провокацій, групам не розпадатися, триматися весь час разом і не забути повернутися на судно до заходу сонця…
Володю він підкреслено називав Велв. І коли радист йому якось сказав: «Мене звуть Володя», помполіт роздратовано відповів:
— Може, для когось ви і Володя. Але для мене Велв. Так записано у вашому паспорті. Я ось Дормідонт, а не який-небудь Додик!
…У тому рейсі вантаж у нас був на Чалну, невеликий порт республіки Бангладеш. Порт розташований на річці Пуссур. Річка ця швидка, мутна, береги — суцільні джунглі. Вночі не видно на них ні вогнів, ні рибальських багать. Зате вдень на прибережному піску можна побачити свіжі сліди звірів…
Коли ми прийшли в Чалну і стали на якір, старенький буксир підвів до нас кілька барж, погудів і пішов. Ми повинні були вивантажувати на баржі цукор, який привезли в мішках з Одеси. Але почався дощ, трюми відкривати було не можна, і порожні баржі, пришвартовані до нашого борту, сумно терлися одна об одну.
А дощ все йшов, монотонно стукаючи по закритих трюмах, перетворюючи день на сумну сіру ніч. І не було цьому дощу кінця…
Але зате помполіт, використовуючи затяжну стоянку, заробив на повну силу. Кожен день у їдальні команди, після закінчення робочого дня, проводилися збори. Відкриті партійні, комсомольські та профспілкові. Явка на збори була обов’язковою. Коли одного разу Володя завозився в радіорубці і не прийшов на відкриті партійні збори, помполіт за обідом зробив йому при всіх суворе зауваження. «Але я ж не член партії!» — виправдовувався Володя. «Ви член екіпажу! — стукнув ложкою об тарілку помполіт. — І ви зобов’язані знати, чим живе партійна організація судна! В іншому випадку мені доведеться у вашій характеристиці писати, що в суспільному житті теплохода ви не берете жодної участі!».
Вечорами в їдальні команди «крутили» кіно. Але всі фільми, взяті в рейс, незабаром були переглянуті, книги з небагатої суднової бібліотеки перечитані, а дощ все йшов і йшов, перетворюючи затяжну в Чалні стоянку на справжню тортури…
Вечорами всі заглядали до Володі в радіорубку в надії отримати звістку з дому і питали: «Що Одеса?».
Але Одеса мовчала.
Якось заглянув у радіорубку боцман Лук’янов, старий моряк, який плавав у війну в знаменитих Північних караванах, що доставляли з Америки та Англії до Мурманська та Архангельська військові вантажі для Червоної Армії, що боролася з фашистськими військами. Помовчавши, боцман запитав:
— Володь, ну, а мені щось є? Володя винувато розвів руками.
Боцман сів на диванчик, закурив і сказав: «Ну тоді давай свою, полярну».
Володя увімкнув магнітофон, і в задуху радіорубки увірвалася «Морзянка», лірична пісенька, що розповідає про важку роботу полярників, які сумують, як і ми, за Великою землею.
До Чорноморського пароплавства Володя працював в Арктиці на зимівлях. Родом він був з Ленінграда. Там же закінчив Арктичне училище.
Як нагадування про Північ над його робочим столом висіли дві фотографії. На одній — будиночок з антеною, занесений снігом. На іншій — дівчина в унтах і льотному шоломі…
Якось під час затяжної стоянки в Чалні я побачив біля нашого трапа водолазний бот. Згадав, що на запрошення уряду Бангладеш тут працюють радянські водолази, піднімаючи з дна річки затонулі під час сильного урагану судна.
У цей час до мене підбіг черговий матрос:
— Стармех викликає!
Я був тоді ремонтним механіком, і виклик до старшого механіка означав якусь термінову роботу.
У каюті стармеха сидів засмаглий літній моряк, як виявилося, начальник водолазного загону.
— Тут така справа, — звернувся він до мене, коли стармех представив нас один одному. — Ми днями буксир з дна річки підняли. Дизель налагодити треба. Стармех ось дав «добро». І капітан ваш у курсі справи. Ти, як ремонтний, підбери хлопців. Все одно нудьгуєте без діла. Зробимо місцевому народу наш, радянський подарунок. А то адміністрація порту звернулася до західних німців, вони тут електростанцію монтують, так вони запросили шалені гроші! Я і пообіцяв їм з вами поговорити.
Почувши таку пропозицію, я зрадів:
— Зробимо!
Це сьогодні без грошей ніхто з місця не зрушить. А тоді ми були виховані в дусі пролетарського інтернаціоналізму і не раз у закордонних плаваннях, показуючи перевагу нашої радянської системи над вовчою системою капіталізму, допомагали людям, не вимагаючи нічого натомість.
Добровольців відновити на буксирі дизель виявилося в машинній команді багато. Навіть матроси напросилися: «І нам діло знайдеться!». І наступного дня той же водолазний бот відвіз нас на інший берег річки, де біля прогнилих паль були пришвартовані підняті з дна річки буксир.
Матроси з боцманом Лук’яновим відразу почали наводити на палубі буксира порядок. А я з мотористами спустився в машинне відділення. Там ми застали двох місцевих хлопців. Привітавшись з нами, хлопці показали на іржавий, обліплений тіною дизель і пригнічено похитали головами.
— Нічого, — моторист Агутін поплескав одного з них по плечу. — Зробимо!
Озброївшись інструментом, ми взялися за роботу. Дизель потрібно було розібрати повністю. Іржаві гайки не йшли, довелося рубати їх зубилом. А закипілі циліндрові кришки рвати домкратом.
Працювали до темряви. Повернувшись на судно, Володю застали на щоглі.
— Чого ти там забув? — закричав Агутін.
— Антена налагоджую.
— Промокнеш, злазь!
Володя не відповів… З дизелем провозилися кілька днів.
Кожен день на березі збирався натовп місцевих жителів, спостерігаючи, як ми відновлюємо піднятий з дна річки буксир.
Одного з таких днів на борт піднявся місцевий вчитель і сказав англійською, що люди ходять дивитися на радянських моряків, не вірячи, що вони без грошей погодилися відремонтувати складну судновий машину.
Нарешті дизель запрацював, наповнивши машинне відділення веселим гулом і димом. Спробувавши його на різних обертах і переконавшись, що працює надійно, ми показали бангладешським хлопцям, як з ним поводитися, і, побажавши щасливого плавання, зійшли на берег.
Там нас чекав начальник порту в оточенні багатьох людей. Він подякував нам за роботу і вручив подяку в красивій рамці, яку ми потім повісили в кают-компанії. А місцеві дівчата, підбігши до нас, повісили кожному на шию вінок з живих квітів!
Увечері ми ввалилися до Володі в радіорубку. Агутін надів йому на шию свій вінок і попросив:
— Давай свою, полярну!
Володя повісив вінок на переборку і увімкнув магнітофон. І раптом ми почули:
«Толя, Толя Агутін. Це я, Галя. Не сердься, дорогий, за рідкісні радіограми. Поки з роботи прийду, поки Наташку погодую, уроки з нею зроблю. А сьогодні в місто ходили, пальтишко нове їй купували. Вона у нас зовсім вже доросла».
Дивимося один на одного, нічого зрозуміти не можемо. А з магнітофона вже інший, дитячий голос:
«Здрастуй, дорогий дідусю! Дідусю, любимий, будь завжди зі мною! Це я такий віршик склала. Далі ще не придумала, Приїжджай скоріше, я тебе дуже чекаю. Твоя дорога внучечка».
Агутін у тремтячих пальцях сигарету кришить, боцман Лук’янов, який голос онучки впізнав, слів вимовити не може, а Володя тільки поглядає на нас і посміхається.
— Як ти це зробив? — питаю.
— А я на полярних станціях часто такі записи з Великої землі робив. А тут з антеною не ладилося. Але коли вище її підняв, дав радіограму в студію звукозапису пароплавства з проханням запросити в студію дружин нашого екіпажу та дітей. Там записали їхні голоси, передали нам. А я записав на магнітофон…
А наступного ранку дощ перестав, приїхали вантажники, почалося розвантаження.
Того дня всі ходили радісні, веселі. Всі, крім Володі. Він навіть на обід у кают-компанію не прийшов.
«Застудився, напевно, коли в дощ на щоглу лазив», — подумав я і пішов його провідати.
Володя був у радіорубці.
— Що сталося?
Володя підійшов до дверей, визирнув у коридор, зачинив двері і тихо сказав:
— Вночі приймав Одесу. Закінчив прийом, виходжу, а від дверей помполіт відскакує. Йому все здається, що я ночами «Голос Америки» слухаю. Він мене мало не щодня попереджає: «Почуєте в ефірі ворожі голоси, відразу переходьте на іншу хвилю!».
Слухав чи ні Володя «ворожі голоси» — Америку, Бі-Бі-Сі або «Свободу», які в ті часи глушили, не знаю. Але коли ми повернулися в Одесу, Володю списали, і в наступний рейс ми пішли вже з іншим радистом…
Я плавав уже старшим механіком на теплоході «Аркадій Гайдар», коли одного разу ми прийшли до Ленінграда. Прийшли з вантажем чаю з Індії. І теж — дощі. Чай вивантажувати було не можна, але мене це тільки порадувало. Весь вільний час я проводив в Ермітажі та Російському музеї.
Одного разу, коли я стояв перед левітанівським «Над вічним спокоєм», хтось смикнув мене за куртку.
Я озирнувся:
— Володя!
Ми обійнялися.
— Ну, як ти? Розповідай!
— Що розповідати? — похмуро відповів Володя. — Через того клятого Дормідонта закрили мені візу. Написав на мене, що я мало не ворог народу! У тридцять сьомому розстріляли б! Повернувся до Ленінграда. З трудом влаштувався в радіоцентр Балтійського пароплавства. Але і там свої дормідонти знайшлися. Вирішив поїхати до Ізраїлю. Прийшов ось, з Левітаном попрощатися…
З тієї зустрічі минуло багато років. Вже будучи на пенсії, я був у друзів в Ізраїлі. Відвідав Єрусалим, Тель-Авів, Хайфу. Запитував про Володю, але його ніхто не знав.
Повертався до Одеси на теплоході «Дмитро Шостакович». У день відплиття з Хайфи в штовханині морського вокзалу хтось штовхнув мене в плече.
Володя! Посивілий, обрюзглий, але — він!
Володя затягнув мене в вокзальне кафе і закидав питаннями. Про себе розповів коротко. Плавав радистом на ізраїльських суднах. Зараз на пенсії. Дружина, діти, онуки. Діти працюють, онуки служать в ізраїльській армії.
— А головне, — вигукнув Володя, — я тут Велв! І мені не потрібно цього соромитися!
Володя проводжав сина, що їхав до Одеси. Син працював в ізраїльській судноплавній компанії «ZIM». Їхав у справах компанії до її філіалу, який знаходиться в Одесі на Приморській вулиці. Підійшов син. Присів за наш столик. Простягнув руку:
— Моше.
Симпатичний хлопець, вилитий Володя молодих років. Коли «Дмитро Шостакович», давши прощальний гудок, почав відходити від причалу, Володя стояв на березі, в натовпі проводжаючих. Побачивши нас, радісно замахав рукою.
Таким він і запам’ятався мені — сивий життєрадісний чоловік. Велв Ісаакович Смелянський…