Таке питання часто напрошується в Одесі — батьківщині, як відомо, не тільки джазу, але й кінематографа. Тому й тема персональної виставки члена Національної спілки фотохудожників та Національної спілки журналістів України Сергія Гуменюка, що відкрилася наприкінці минулого тижня в Будинку Блещунова (вул. Польська, 19), така: «Одеса в житті та в кіно».
Поди дізнайся, де тут кіно, а де що насправді, якщо персонажі відрізняються один від одного лише історичними костюмами. Наприклад, ось цей, у целулоїдній манжеті з запонкою, явно людина Бені Крика. Ні, мабуть, це все-таки кіно, бо манжета, якщо придивитися, вже не з целулоїду, але накрохмалена відмінно. Це фільм «Одного разу в Одесі» про Мишка Япончика. У наш час, якщо вірити фотознімку, подібні колоритні персонажі забивають козла за дворовим столиком на тлі білих простирадл, вивішених для просушки. Можна подумати, це бандитська Одеса вивісила білі прапори. Ага, тримай кишеню. Вона просто, як завжди, вчасно змінила кольори…
Вона взагалі дуже квітчаста. Навіть бетонні пірси, з яких збираються стрибнути ось ці пацани, від душі розмальовані. І облуплена штукатурка стін має колорит врубелівського перського килима. А вже про прилавок «Привозу» що й казати — буйство фарб. Колірна домінанта тут — помаранчева гарбуз, нарізана величезними скибками. Цей колір у нас тепер вважається революційним, а зовсім не тією стрічкою, що перекреслює папаху он того чоловіка в сірій шинелі. Однак посмішка дородної мадам Стороженко за овочевим прилавком остудить запал перетворювача світу: Одеса чхати хотіла на революції. Які можуть бути перетворення в цьому найкращому зі світів, де прилавки прогинаються від достатку дарів земних і морських. Важкі грона винограду звисають тут прямо зі стін дворової трущоби. А з тротуарної розвалки можна вивудити щось фамільно-дорогоцінне. А дівчата і мадам тут — так взагалі зашибісь.
Всі революції, це, знаєте, тільки кіно, і слава Богу. Погляньте-но на цього блаженно заплющеного над сковорідкою одесита! Він так клопоче обличчям, що я тільки запідозрила в ньому відомого артиста Станіслава Ковалевського, — і клопоче тому, що явно пахне не порохом, а бичками! Це у дворі на Княжській знімається фільм «Мисливці за діамантами».
І, зрозуміло, що ж за Одеса без посмішки? Посмішка просвічує у всіх жанрових фотографіях Сергія Гуменюка. «Життя Одеси, — каже вже він сам, — таке, що часом важко вгадати, де кінокадр, а де реальність».
Сергій знімає камерою Pentax К-20. І щоб посилити емоційні акценти на своїх знімках, він застосовує їх комп’ютерну обробку, роблячи більш інтенсивними певні кольорові плями.
Приємно, що фотохудожник так зачарований Одесою, тим більше, що дитинство він провів у Львові — теж чудовому місті, але зовсім з Одесою не схожому, навіть можна сказати — місті-супернику, так змагалися між собою самодостатні середньовічні міста-держави. Сергій вчився майстерності фотографії у спеціальному інституті кіно та фото у Палаці піонерів. Тепер він — лауреат і призер міжнародних конкурсів, член Міжнародної федерації фотомистецтва AFIAP, організатор і керівник фотоклубів та творчих об’єднань. У його жанровому списку — репортаж і портрет, подорожні замальовки, спорт, ню.











