Ми — діти війни. Другим фронтом вважали дітей війни, чия праця на рівні з працею дорослих перемагала розруху. Сприйняття всезагального лиха в дитячій пам’яті залишається на все життя. Роки війни як давній сон. Час заглушив тугу тривог, над ранами доріг виросла трава, але досі оголені дороги серця. Як сказала поетеса Юлія Друніна: «Наше дитинство потягом з укосу раптом покотилося з гуркотом у війну». Я маю щастя жити 60 років в Україні, тут народилися мої діти та онуки, але війну я зустріла в Брянську, де працював мій батько. Батька одразу на початку війни послали політруком у брянські ліси формувати партизанський загін. Мати з дітьми поїхала до діда в с. Ромаши, яке за 5 кілометрів від станції Сеща, де був наш, потім німецький аеродром. Бомбили щодня. Спочатку було дуже страшно. Здавалося, що бомби летять на нас. Через деякий час до бомбардувань ми звикли. Ми сідали під копицю сіна і спостерігали повітряні бої. Вночі небо розквічувалося трасуючими кулями. Вранці мій дід брав лопату і йшов ховати наших льотчиків. Він казав мені: «Онучко, я поховаю чужих синів, хтось поховає мого». У діда було двоє синів на фронті, один з них не повернувся. Німці в селі не стояли, але лютували поліцаї та староста. Німці водили наших полонених просити продукти. І ось одного разу до нашого дому підійшли двоє молодих хлопців в обірваному одязі. З ними був німець, він стояв осторонь і грав на губній гармошці. Полонені просили хліба. Виносячи хліб, мати сказала їм: «Як вам не соромно, з одним німцем впоратися не можете, поруч ліс, а в лісі партизани». А через час ми дізналися, що поруч із сусіднім селом знайшли вбитого німця. Німці, озвірівши, розстріляли в селі двадцятьох мирних жителів. Ця історія мала продовження. Партизанський загін діяв, потяги з німцями злітали в повітря. Німці для придушення партизанів послали каральний загін, який йшов через наше село. Староста села видав мою матір німцям, сказавши, що в неї чоловік у партизанах. Мати заарештували, я вчепилася за неї. Нас обох повезли на станцію, де посадили на потяг. Ні, не у вагон, а на відкриту платформу перед паровозом. Це робилося для того, щоб партизани не підірвали склад. Нас відвезли до Рославської в’язниці, але сиділи ми там недовго. Мій дід, зібравши всі цінності, пішов до коменданта Сещі. Він сказав, що в його дочки немає чоловіка. Мати не була розписана з батьком, бо він був комуніст, а вона дочка розкуркуленого. Дід сказав, що він сам постраждав від радянської влади. Невдовзі нас перевели до Сещі, а потім відпустили. Тієї ж ночі ми з мамою пішли в ліс. Каральний загін добряче пошматував партизанів, були зрадники, тому приймалися суворі військові заходи. Хто чужий потрапляв у розпорядження загону, підлягав розстрілу. Ми з мамою вийшли на партизанський патруль. А в патрулі виявився один із тих солдатів, яким мати показала дорогу до партизанів. Невдовзі приїхав батько, він був поранений. До звільнення від окупантів ми жили в лісі в землянці. Старосту, що нас видав карателям, партизани, скликавши жителів села, повісили. У 1943 році я пішла до першого класу. Ми вчилися за підручниками, в яких були закреслені портрети видатних діячів, великих військових і написи під ними — «Ворог народу». Нам не було на чому писати, але ми добре вчилися. Пізніше силою таланту та зрілого інтелекту ми, діти війни, створювали економічну базу потужної держави.
Я — лікар, 41 рік працювала головним лікарем сільської лікарні. Зараз на пенсії.