На рахунку В. І. Мамчича дев’ять «соток» — не так вже й багато порівняно з тими, хто виходив на старт одеської стокілометрівки і двадцять, і тридцять разів. Найкращий результат — 8 годин 9 хвилин — теж уяви не вражає, адже рекорд траси, що належить Віталію Ковелю, дорівнює 6 годинам 14 хвилинам. І все ж таки Володимира Івановича, безперечно, можна вважати однією з легенд переходу. Тому що він тричі перемагав на перших стартах — у 1974-1976 роках.
Ми сидимо в його затишній, заставленій книгами квартирі і згадуємо минулі дні.
Історична несправедливість
— Відразу хочу внести ясність, — з ходу починає Володимир Іванович. — Всі чомусь переможцем першого переходу називають одного Мамчича, але це невірно. На фініші ми з’явилися вдвох з Володею Скороденком, робітником взуттєвого об’єднання. Тобто 1-е місце розділили.
Друга історична несправедливість полягає ось у чому. Дистанцію з Володимиром ми подолали за 14.07, а всього через пару років такий час серед бігунів вже не котирувався, та я сам у 1976-му фінішував через 10 годин 58 хвилин. Чи означає це, що, деб’ютуючи, були слабко підготовлені, як вважають деякі? Нічого подібного! Багато хто не пам’ятає або не знає, що перші два переходи замислювалися з елементами орієнтування: дали примітивну карту-легенду — і біжи. Але я ж спортивним орієнтуванням не займався, тому кілька разів збивався з курсу, думаю, що реально пробіг не 100 кілометрів, а значно більше. Крім того, на деяких ділянках доводилося бігти по ораному полю, уявляєте, що це був за біг? Так що давайте будемо справедливі: 14 годин в подібних умовах — зовсім непоганий результат.
— Як же ви готувалися до своєї першої «сотки», Володимире Івановичу?
— Та ніяк. Про перехід я дізнався в п’ятницю, 5 квітня, на альпіністському тренуванні. За моїми плечима вже був пік Комунізму, і я готувався штурмувати Хан-Тенгрі. Там мені Віталій Нелупов (чоловік Наташі Маріморич, до речі, яка згодом п’ять разів вигравала «сотку») і повідомив про те, що «Вечірня Одеса», яка за рік існування завоювала величезну популярність у місті, влаштовує 100-кілометровий пробіг. Спочатку я пропустив його слова повз вуха. А до вечора вирішив: побіжу.
— Коли він мені про це заявив, — включається в розмову дружина Володимира Івановича Віра Миколаївна Худякова, — я його почала відмовляти. Які тільки розумні аргументи не наводила — марно. Що мені залишалося робити? Стала збирати в дорогу — їжу, напої. Вранці він взув кеди і вирушив на старт. На прощання сказала: «Пам’ятай, якщо не прийдеш першим, я буду сильно сміятися». День минув, ніч настала, а мені не спиться. Сиджу, думаю: «Як він там один у полі? Жах!». На ранок прийшли гості, а Володі немає. «Де господар?» — запитують. «Біжить», — відповідаю. «Тоді ми нікуди не підемо, будемо чекати». Через годину або дві з’являється і на мої запитання витягує з-під куртки гвоздичку, а потім і довідку, де говориться, що він — переможець.
Сюрприз для суддів

— Взагалі-то я звик бігати наодинці, — продовжує Володимир Іванович. — Коли біжиш у групі або вдвох з товаришем, доводиться підлаштовуватися під колектив — або рвеш з останніх сил, або, навпаки, змушений себе стримувати. Так що супутники мені були не потрібні. Єдине, що хвилювало, — не збитися б з курсу. І приблизно на 70-му кілометрі бачу попереду постать. Зрадів: значить, правильно біжу. Наздоганяю і питаю: що, як? Він мовчить, лише прискорюється. Знову наздоганяю і знову звертаюся. Результат той самий. Так і бігли деякий час, поперемінно виходячи вперед. А коли десь призупинилися, мій супутник написав записку: «Я глухонімий». Це був Володя Скороденок. Далі бігли разом. Разом з незнання зробили зайвий гак кілометра на три, разом суддів шукали.
— Це як?
— Вони не очікували, що ми так швидко з’явимося. Хлопці ще лише трасу розмічали після 80-го кілометра, а ми вже тут як тут. Відмітку на маршрутному листі зробити було нікому, так у Дачній її поставили на залізничному переїзді. На Фонтані розписався відпочивальник санаторію «Маяк». Нарешті, прибули на фініш, який розташовувався на Куликовому полі, — теж нікого. Що робити? Звернулися до диспетчера трамвайного маршруту № 18. Він своєю печаткою зафіксував час — 14.07. Потім з’явилася Алла Суховей. Купила нам по пляшці мінеральної води і по гвоздиці. Її-то я і вручив потім Вірі.
Сімейна «хвороба»

— Наступного року вирішила вийти на старт «сотки» і я, — продовжує розповідь Віра Миколаївна. — Розуміла, що це велика авантюра, але нічого з собою вдіяти не могла. Стали вдвох готуватися. Дітей своїх ми привчали лягати спати о 8 вечора. Потім могли піти в кіно або в гості — вони спали. Тепер же щовечора ходили на стадіон.
І ось старт. Чоловік відразу втік уперед, а я дороги не знала і прилаштувалася до хлопців з якогось заводу. На першому контрольному пункті вони кажуть: «Ми тебе довели, а далі як знаєш». Навколо — ніч, темрява, і я їм: «Знаєте, я від вас не відстану». Збиралися зробити привал на половині дистанції, а ніч видалася холодна, всі жмуряться до багаття, і люди все прибувають. Тоді я запропонувала: «Давайте краще йти». І ми пішли. До 75-го кілометра мої підошви представляли собою суцільні пухирі. Чергові на КП студенти їх мені прокололи, чого, як виявилося, робити було не можна. Вирішила зійти з дистанції, але тут мені повідомили, що йду на другий результат серед жінок. І звідки тільки сили взялися?! Загалом, докульгала якось до фінішу.
— Як же ви після такого випробування зважилися знову вийти на старт через десять років?
— У технологічному інституті, де я працювала на кафедрі органічної хімії, вирішили організувати команду. А мене, як таку, що має досвід проходження «сотки», призначили капітаном. Не могла ж я відмовитися. Цього разу підійшла до переходу серйозно. Готувалася під керівництвом Володимира Івановича. Спочатку він поставив завдання: пробігти 20 хвилин, не зупиняючись. Потім 30. Незабаром я могла, нехай повільно, але півтори години бігти без перерви. Володя мене відмовляв, переконував, що в основному біжать там молоді дівчата. На це відповідала: «У мене перед ними перевага — я двічі народжувала».
— І як вам біглося в ролі капітана?
— Як вам сказати? Дали мені хлопців майже двометрового зросту. Вони свій «циркуль» крок зроблять, а мені цілих три треба. Через деякий час відчула, що відстаю, сказала їм, щоб не затримувалися через мене, бігли своїм ходом. А сама пішла. Коли фінішувала, пообіцяла: «Хто пробіг швидше за мене, тому ставлю залік». Але виявилося, що з нашої команди я єдина, кому підкорилася траса.
— Як в інституті відреагували на вашу перемогу?
— Вивісили плакат з привітанням. Уявляю, який у мене був вигляд у понеділок: пальто, капелюх і… кросівки. Їх тоді не носили, як зараз, а туфлі я надіти на ноги не могла.
Зате, коли ми святкували 40-річчя закінчення університету, в анкеті на запитання про свої досягнення написала: «Народила двох синів і двічі пробігла «сотку». Тепер до цього можу додати поїздку з чоловіком на десятирічних «Жигулях» до Парижа. (Один наш товариш потім весь час питав у Володі: що важче — ходити в Гімалаї чи подорожувати Європою на «Жигулях»?)
— Дітей «соткою» не заразили?
— Як тут не заразиш? Син Олексій двічі виходив на старт і двічі фінішував.
Анатолій Мазуренко. Фото з особистого архіву В. Мамчича
(Закінчення в наступному номері).











