Ковель та його програма
— Володимире Івановичу, у вас була якась особлива система підготовки?
— Тренувався я завзято. Проживаючи в житловому масиві Таїрова, їхав із сином трамваєм на селище Котовського до вулиці Заболотного. Віддавав синові куртку, і він повертався додому, а я біг по кільцевій до парку Шевченка, а звідти додому на Таїрова. Кілометрів 75 набігало. Якщо зима видавалася холодна, «накручував» 50, 35 кілометрів. І так практично щодня, майже до ночі, бо додому з роботи приходив пізно. Навіть після одинадцятої змушував себе бігати хвилин сорок, годину. Звісно, багато читав з питання, що мене цікавило. Завжди брав із собою на трасу вівсяні та спортивні напої, «Куяльник».
А потім з’явився Ковель. Нас познайомили, він розпитував — що за траса, які її особливості? Ми подружилися, і згодом Віталій часто зупинявся в мене вдома. Побачивши, як я тренуюся, він сказав: «Володя, бігати по 50-70 кілометрів не треба. Достатньо тридцяти, але швидко, за дві з половиною години раз на тиждень». Потім детально розписав програму: один день — біг угору, другий — на відрізках (одну милю — швидко, другу — підтюпцем), третій день — ритмічний біг, четвертий — розвантажувальний 10 кілометрів… Ну, і так далі. І в мене одразу різко покращилися результати: з 10.58 до 8.09. Міг би й з восьми годин вибігти, але почала підводити нога. Тому й у «сотні» став брати участь через рік.
— Ковель підняв «сотню» на новий рівень.
— Він — справжній фанат бігу. Майстер спорту з марафону, входив до збірної Російської Федерації. Уродженець Оренбурга, спеціально переїхав на Кавказ, до Терсколу, щоб тренуватися на середньогір’ї. Людина різнобічних інтересів, він чудово знає поезію, має музичну освіту.
— Ви неодноразово супроводжували Ковеля на дистанції. У чому полягала ваша допомога?
— На прохання Віталія, встановив на своєму «Запорожці» динаміки і ставив для нього рок-н-рол. Підгодовував, вірніше, підпоював у дорозі. Причому все на бігу. Потім у нашого друга Фреда Гарбера, який захопився авторалі, з’явився шведський прилад для контролю часу (один з перших у Союзі). З його допомогою можна коригувати графік бігу на довгій дистанції. Ось я йому й повідомляв: «Випереджаєш графік на півтори хвилини» або «Відстаєш на хвилину».
— Тобто ви, виходить, співавтор його рекорду?
— Ну, це занадто гучно сказано. Біг адже Ковель, а не я.
— Щось знаєте про його подальшу долю?

— Довгий час ми листувалися, але звісток від нього не отримував давно. Знаю, що перемог, про які мріяв, Віталій не досяг. За кордоном у нього не склалося, і таких результатів, як в Одесі, він там не показував. В Іспанії, наприклад, зійшов з дистанції, хоча після 50 кілометрів йшов першим. Можливо, «перегорів». А головне, його пік припав на час, коли нам про закордонні старти залишалося тільки мріяти. Коли ж кордони відкрилися, його спортивна форма пішла на спад. Але хай там як, Ковель — унікальний, і він в історії «сотні» стоїть осібно.
Хет-трик за Мамчичем
Хет-триком у спортивних іграх називають три м’ячі, забиті одним гравцем. Володимир Мамчич тричі поспіль вигравав «сотню», але це не єдиний його хет-трик.
— Володимире Івановичу, ви носите почесне звання «Підкорювач найвищих вершин СРСР», тобто належите до когорти «Снігових барсів». Коли прийшли головні успіхи на альпіністській ниві — до першої «сотки» чи після?
— Скажімо так, заняття альпінізмом допомогли мені пробігти 100 кілометрів. Але й «сотка» зіграла чималу роль у моїй гірській кар’єрі. На висоті доводиться відчувати кисневе голодування. В Одесі справжніх гір, як відомо, немає, але саме бігові тренування викликають стан кисневого голодування. Так що після стокілометрового переходу я був уже звичний і на висоті великих проблем не відчував.
— Як ставали «Сніговим барсом»?
— Необхідно було підкорити найвищі вершини, що знаходяться на території СРСР. Це семитисячники пік Комунізму, пік Перемоги, пік Леніна та пік Євгенії Корженевської. Плюс пік Хан-Тенгрі, якому до семи кілометрів не вистачає п’яти метрів.
— Хан-Тенгрі вам підкорився тричі, теж своєрідний хет-трик.
— І щоразу новим маршрутом. Перша «сотка» якраз стала одним з етапів підготовки до мого першого сходження. Тоді, у 1974-му, українські альпіністи вперше командою підкорили цю вершину. Нам присвоїли звання чемпіонів України та нагородили двома спальними мішками. У 1982 році Женя Кондаков задумав першосходження, тобто ми піднялися наверх маршрутом, яким до нас ніхто не проходив, і знову стали чемпіонами республіки. Втретє Хан-Тенгрі підкорився мені у 1987-му. На піку Євгенії Корженевської я побував у 1976-му, на піку Леніна — у 1986-му. Так що основні альпіністські досягнення прийшли вже після перемог на «сотці».
Про подвиги та славу
— Володимире Івановичу, яке місце у вашому житті займає туристський перехід «100 кілометрів за 24 години»?
— Це приголомшливий захід. По-перше, він присвячений визволенню Одеси від фашистів, тобто несе велике патріотичне навантаження. І це не порожні слова. Пам’ятаю, як мої два студенти (колишні «афганці») зі верстатобудівного технікуму, де я двадцять років викладав, майже на руках несли до фінішу дівчину зі своєї команди на останніх кілометрах дистанції, — хіба це не приклад взаємовиручки, справжнього товариства?! По-друге, ці змагання надають індивідуальності нашому місту. Ніде нічого подібного не проводиться. По-третє, на трасі знайомишся з масою найцікавіших людей. Мені особисто пощастило спілкуватися з одеситами Філоновим і Макаровим, Бронніковим і Кундрантом з Москви, Перміновим з Новосибірська, про Ковеля я вже говорив. А як не згадати тих, хто багато років організовував старти, — Іванюшина, Мірошниченка, Матьяра, Григоренка, Гергая, Ступникова?.. Ну, і пробіг чудовий тим, що дозволяє молодим людям по-справжньому випробувати себе. На дивані ми всі герої, а ти вийди на старт і спробуй подолати 100 кілометрів.
— Ви вважаєте «соточників» героями?
— Я їх поважаю. А героїзм? Що таке спортивний героїзм? Мій дядько Василь Данилович Запишний, який брав участь у Яссько-Кишинівській операції, визволяв Будапешт, Белград, Прагу, воював у Маньчжурії з японцями, одного разу опустив мене на землю: «У 45-му наш підрозділ з повним викладенням, тобто з шинеллю в скатці, з гвинтівками, у солдатських чоботях за добу здійснив піший перехід у 90 кілометрів і вчасно зайняв позицію. А ти в кросівках налегке пробіг 100 кілометрів і вважаєш себе героєм?». І він правий, тому від пафосних слів утримаюся. Але, повторюся, будь-хто, хто вийшов на старт стокілометрівки (неважливо, скільки він пробіг — 30 кілометрів, 50 або 70), для мене — людина, гідна поваги.











