пн, 16 лис --:--:--
USD 0 0
EUR 0 0
А9582.64 ДТ93.04
+17° Одеса

Закінчення. Початок див. тут.

Ковель та його програма

— Володимире Івановичу, у вас була якась особлива система підготовки?
— Тренувався я завзято. Проживаючи в житловому масиві Таїрова, їхав із сином трамваєм на селище Котовського до вулиці Заболотного. Віддавав синові куртку, і він повертався додому, а я біг по кільцевій до парку Шевченка, а звідти додому на Таїрова. Кілометрів 75 набігало. Якщо зима видавалася холодна, «накручував» 50, 35 кілометрів. І так практично щодня, майже до ночі, бо додому з роботи приходив пізно. Навіть після одинадцятої змушував себе бігати хвилин сорок, годину. Звісно, багато читав з питання, що мене цікавило. Завжди брав із собою на трасу вівсяні та спортивні напої, «Куяльник».
А потім з’явився Ковель. Нас познайомили, він розпитував — що за траса, які її особливості? Ми подружилися, і згодом Віталій часто зупинявся в мене вдома. Побачивши, як я тренуюся, він сказав: «Володя, бігати по 50-70 кілометрів не треба. Достатньо тридцяти, але швидко, за дві з половиною години раз на тиждень». Потім детально розписав програму: один день — біг угору, другий — на відрізках (одну милю — швидко, другу — підтюпцем), третій день — ритмічний біг, четвертий — розвантажувальний 10 кілометрів… Ну, і так далі. І в мене одразу різко покращилися результати: з 10.58 до 8.09. Міг би й з восьми годин вибігти, але почала підводити нога. Тому й у «сотні» став брати участь через рік.
— Ковель підняв «сотню» на новий рівень.
— Він — справжній фанат бігу. Майстер спорту з марафону, входив до збірної Російської Федерації. Уродженець Оренбурга, спеціально переїхав на Кавказ, до Терсколу, щоб тренуватися на середньогір’ї. Людина різнобічних інтересів, він чудово знає поезію, має музичну освіту.
— Ви неодноразово супроводжували Ковеля на дистанції. У чому полягала ваша допомога?
— На прохання Віталія, встановив на своєму «Запорожці» динаміки і ставив для нього рок-н-рол. Підгодовував, вірніше, підпоював у дорозі. Причому все на бігу. Потім у нашого друга Фреда Гарбера, який захопився авторалі, з’явився шведський прилад для контролю часу (один з перших у Союзі). З його допомогою можна коригувати графік бігу на довгій дистанції. Ось я йому й повідомляв: «Випереджаєш графік на півтори хвилини» або «Відстаєш на хвилину».
— Тобто ви, виходить, співавтор його рекорду?
— Ну, це занадто гучно сказано. Біг адже Ковель, а не я.
— Щось знаєте про його подальшу долю?

Ранок 16 травня 1976 р. (4 години 58 хвилин). Фінішує вже триразовий переможець переходу «100 кілометрів за 24 години»
Ранок 16 травня 1976 р. (4 години 58 хвилин). Фінішує вже триразовий переможець переходу «100 кілометрів за 24 години»

— Довгий час ми листувалися, але звісток від нього не отримував давно. Знаю, що перемог, про які мріяв, Віталій не досяг. За кордоном у нього не склалося, і таких результатів, як в Одесі, він там не показував. В Іспанії, наприклад, зійшов з дистанції, хоча після 50 кілометрів йшов першим. Можливо, «перегорів». А головне, його пік припав на час, коли нам про закордонні старти залишалося тільки мріяти. Коли ж кордони відкрилися, його спортивна форма пішла на спад. Але хай там як, Ковель — унікальний, і він в історії «сотні» стоїть осібно.

Хет-трик за Мамчичем

Хет-триком у спортивних іграх називають три м’ячі, забиті одним гравцем. Володимир Мамчич тричі поспіль вигравав «сотню», але це не єдиний його хет-трик.
— Володимире Івановичу, ви носите почесне звання «Підкорювач найвищих вершин СРСР», тобто належите до когорти «Снігових барсів». Коли прийшли головні успіхи на альпіністській ниві — до першої «сотки» чи після?
— Скажімо так, заняття альпінізмом допомогли мені пробігти 100 кілометрів. Але й «сотка» зіграла чималу роль у моїй гірській кар’єрі. На висоті доводиться відчувати кисневе голодування. В Одесі справжніх гір, як відомо, немає, але саме бігові тренування викликають стан кисневого голодування. Так що після стокілометрового переходу я був уже звичний і на висоті великих проблем не відчував.
— Як ставали «Сніговим барсом»?
— Необхідно було підкорити найвищі вершини, що знаходяться на території СРСР. Це семитисячники пік Комунізму, пік Перемоги, пік Леніна та пік Євгенії Корженевської. Плюс пік Хан-Тенгрі, якому до семи кілометрів не вистачає п’яти метрів.
— Хан-Тенгрі вам підкорився тричі, теж своєрідний хет-трик.
— І щоразу новим маршрутом. Перша «сотка» якраз стала одним з етапів підготовки до мого першого сходження. Тоді, у 1974-му, українські альпіністи вперше командою підкорили цю вершину. Нам присвоїли звання чемпіонів України та нагородили двома спальними мішками. У 1982 році Женя Кондаков задумав першосходження, тобто ми піднялися наверх маршрутом, яким до нас ніхто не проходив, і знову стали чемпіонами республіки. Втретє Хан-Тенгрі підкорився мені у 1987-му. На піку Євгенії Корженевської я побував у 1976-му, на піку Леніна — у 1986-му. Так що основні альпіністські досягнення прийшли вже після перемог на «сотці».

Про подвиги та славу

— Володимире Івановичу, яке місце у вашому житті займає туристський перехід «100 кілометрів за 24 години»?
— Це приголомшливий захід. По-перше, він присвячений визволенню Одеси від фашистів, тобто несе велике патріотичне навантаження. І це не порожні слова. Пам’ятаю, як мої два студенти (колишні «афганці») зі верстатобудівного технікуму, де я двадцять років викладав, майже на руках несли до фінішу дівчину зі своєї команди на останніх кілометрах дистанції, — хіба це не приклад взаємовиручки, справжнього товариства?! По-друге, ці змагання надають індивідуальності нашому місту. Ніде нічого подібного не проводиться. По-третє, на трасі знайомишся з масою найцікавіших людей. Мені особисто пощастило спілкуватися з одеситами Філоновим і Макаровим, Бронніковим і Кундрантом з Москви, Перміновим з Новосибірська, про Ковеля я вже говорив. А як не згадати тих, хто багато років організовував старти, — Іванюшина, Мірошниченка, Матьяра, Григоренка, Гергая, Ступникова?.. Ну, і пробіг чудовий тим, що дозволяє молодим людям по-справжньому випробувати себе. На дивані ми всі герої, а ти вийди на старт і спробуй подолати 100 кілометрів.
— Ви вважаєте «соточників» героями?
— Я їх поважаю. А героїзм? Що таке спортивний героїзм? Мій дядько Василь Данилович Запишний, який брав участь у Яссько-Кишинівській операції, визволяв Будапешт, Белград, Прагу, воював у Маньчжурії з японцями, одного разу опустив мене на землю: «У 45-му наш підрозділ з повним викладенням, тобто з шинеллю в скатці, з гвинтівками, у солдатських чоботях за добу здійснив піший перехід у 90 кілометрів і вчасно зайняв позицію. А ти в кросівках налегке пробіг 100 кілометрів і вважаєш себе героєм?». І він правий, тому від пафосних слів утримаюся. Але, повторюся, будь-хто, хто вийшов на старт стокілометрівки (неважливо, скільки він пробіг — 30 кілометрів, 50 або 70), для мене — людина, гідна поваги.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Загрузка…

Мітки

Наша галерея

Вечірня Одеса