Мене звати Олександра, мені 32 роки, і два місяці тому я поховала дочку. Я пишу про це зараз, одразу, щоб ви розуміли — я знаю, про що говорю. Я не з когорти щасливих матусь, які готові всіх пробачити і все забути, аби дитина була здорова. І саме тому, що я не з них, я маю право висловитися.
Зараз котиться хвиля народного та адміністративного гніву з вимогами розібратися, викрити, покарати, застосувати санкції. Хвиля, спрямована проти відділення реанімації новонароджених лікарні ім. Різника та проти завідувача цим відділенням В. В. Тополенка. Якщо ви почитаєте заяву матері та бабусі померлого малюка, які почали це полювання на відьом, ви жахнетеся: не лікарі — вурдалаки, що прив’язують дітей і морять їх голодом, вимагають нечувані суми грошей і вбивають немовлят, якщо ці гроші їм не платять невтішні батьки, — ось хто працює в реанімації…
Це неправда. Моя дочка пролежала в цьому відділенні три тижні, і я знаю ситуацію зсередини. Більше того, ми перебували там одночасно з родиною Хассан-Гечевих, які так завзято вимагають відплати, і дуже багато спілкувалися. І ось тут у мене виникає безліч запитань. І перше — найголовніше — чому саме реанімація? Чому не пологовий будинок, в якому (зі слів самої Надії) лікар кинув її з відійшли водами і припинилася пологовою діяльністю лежати в палаті? Надія розповідала мені особисто, як лежала одна в палаті більше доби і не знала, чи жива ще дитина, а її мати, бабуся померлого хлопчика, не могла пробитися до неї; як з них вимагали гроші, і поки вони ці гроші не заплатили, ніхто й пальцем не поворухнув. І якщо вже говорити про гроші, які нібито вимагали у сім’ї в реанімації, то мама в щовечірніх обговореннях (а батьки під дверима відділення обговорюють усе, повірте, і суми, витрачені на ліки, і хто, скільки, кому і коли…) жодного разу не згадала про те, що хтось щось з них вимагає.
Та заява, з якою звернулися мама і бабуся до приймальні заступника одеського міського голови, нехай залишається на їхній совісті. Я хочу розповісти про те, що бачила сама.
Моя дочка народилася з вагою 800 грамів. Приїхав зав. відділенням реанімації В. В. Тополенко, оглянув її, особисто, не довіряючи нікому, переніс у швидку, відвіз у своє відділення. Наступного дня, коли нас увечері, загорнутих у всілякі халати, шапочки та маски, оброблених антисептиками з ніг до голови, пустили подивитися на Соню, вона була майже нормального кольору. Вона відкрила очі, вона посміхнулася мені крізь трубки ШВЛ. Вурдалаки? Я бачила, як вовтузяться з дітьми в цьому відділенні. Як борються за кожен грам ваги, за кожен, найкрихітніший крок у бік поліпшення. Лікарі не відсторонюються від своїх пацієнтів, хоча це було б цілком логічно і зрозуміло, але ні. Дітей називають тільки на ім’я, дітям стелять пелюшки відповідно до статі, їм придумують усілякі штуки, на кшталт водяних матрациків, щоб не було пролежнів, або гнізд з пелюшок, щоб було схоже на утробу матері. Там проводять найскладніші процедури — та задумайтеся на хвилину, що таке поставити катетер у вену товщиною з волос. А щодо грошей… Одного разу нам потрібно було купити препарат, якого в місцевій аптеці не було. Медсестра обдзвонила шість аптек і знайшла ту, в якій препарат коштував дешевше. Ми пробували давати черговим лікарям гроші — вони відмовлялися. Віктор Вікторович Тополенко та його команда подарували мені три тижні, дякую їм. Мішати з брудом цих людей, які роблять велику справу і не отримують за це нічого, крім стусанів, на мій погляд, просто безбожно. Я звертаюся до батьків, дітей яких рятували в цьому відділенні: будь ласка, не мовчіть. Висловіть свою думку. Інакше може постраждати високопрофесійний лікар і хороша людина, беззавітно віддана своїй роботі.
