Щоранку я йду до школи, перетинаючи парк. А в парку мешкають галки (хоча кажуть, що це сірі ворони). Іноді я з ними розмовляю, якщо поблизу немає людей — не те висміють. А якщо є залишки зі столу на кшталт шкірок від ковбаси або «некондиційного» м’яса, то висипаю на великий пеньок.
І ось біля цього пенька галки рано вранці стережуть мене (цікаво, чи чекають вони у вихідні «годувальницю»?) Нещодавно пролетіла галка наді мною — бух, на голову звалився волоський горіх. Де пташка його взяла — незрозуміло. Але ж навіщось бухнула мені на голову, а сама стала походжати за метр від мене. «Що, розколоти не можеш?» — питаю. Галка розумно кліпає круглими очицями. Тупнула я підбором — шкаралупа тріснула. Я відійшла, галка прискакала до горіха. Стала їсти, задоволено вертячи великим носом-дзьобом.
Наступного дня історія повторилася. І на третій теж… Але галки, схоже, були різні: одна побільше, інша поменше. Та й у птахів вираз обличчя, якщо можна так сказати, різний. Виходить, уся спільнота галок знає мене і довіряє мені. Може, хтось і посміється з цього, а мені приємно.