30 жовтня виповнюється 50 років від дня закінчення Карибської кризи, коли світ стояв на межі атомної війни…

Нещодавно, перебуваючи в Німеччині, я дивився по німецькому телебаченню документальний фільм про старого вождя кубинської революції Фіделя Кастро. І — згадалося…

Була в радянські часи популярна пісня. Починалася вона так: «Куба — любов моя, острів зорі багряної…». Цю пісню співали в піонерських таборах, на комсомольських зборах, майже щодня звучала вона по радіо і з екранів телевізорів. Пісня символізувала непорушну дружбу між радянським народом і народом Острова Свободи, як називали Кубу радянські газети, після того як під керівництвом вождя кубинської революції Фіделя Кастро був повалений у цій країні режим диктатора Батисти.

Главою Радянського Союзу був у ті роки Микита Хрущов, який одразу визнав новий кубинський уряд і дав команду всіляко допомагати народу Куби продовольством, нафтою, зброєю.

Інакше поставилися до подій на Кубі американці. Боячись біля свого боку бунтівного острова, підтриманого Радянським Союзом, з яким США були тоді в стані «холодної війни», вони всіляко намагалися задушити уряд Кастро. І тоді, для залякування американців, Н. Хрущов вирішив послати на Кубу війська і розмістити там націлені на США ядерні ракети.

І ось влітку 1962 року біля причалів Одеси, Миколаєва, Новоросійська та інших портів СРСР радянські торгові судна почали готуватися до виходу в спецрейси. Вдень жодних вантажних операцій у портах не велося. Все починалося з настанням темряви. На одні судна вантажили танки, бронетранспортери, похідні кухні. На інші — запаяні в спеціальні контейнери ракети. На треті — війська.

Для перекидання через Атлантичний океан величезної кількості військ у трюмах цих суден були збиті багатоярусні нари. На кормі зробили підвісні туалети. Офіцери та солдати, що вирушали за океан, були одягнені в картаті сорочки і за судновими документами значилися «сільськогосподарськими робітниками».

Все передбачило вище військове начальство для таємного перекидання на Кубу величезної кількості військ. Все. Тільки не безпеку. Згідно з міжнародними правилами з безпеки мореплавства, жодне судно не має права вийти в море, якщо для людей, що перебувають на борту, не вистачає рятувальних засобів — надувних плотів, індивідуальних рятувальних жилетів, рятувальних кругів або місць у шлюпках. Це записано «червоним рядком» і в Міжнародній конвенції з порятунку людського життя на морі, яку ратифікував Радянський Союз. Але то — людські життя. А тут — війська…

Перехід з Чорного моря на Кубу займав 18—20 діб. Через постійні обльоти радянських суден американськими розвідувальними літаками трюми з закритими в них «сільськогосподарськими робітниками» відкривалися тільки вночі. Солдати і офіцери, які не звикли до моря, заколисувалися. І коли матроси відкривали трюми, звідти піднімався нудотний блювотний запах.

У туалети цих «сільськогосподарських робітників» випускали вдень через вузькі лази в трюмах. Дивитися на них, голих по пояс, зарослих щетиною, спітнілих, невиспаних, було шкода. А годували їх вночі. На кормі стояла похідна кухня, і кожен з них підходив до кухаря зі своїм казаном. Але якщо лунала команда «Повітря!», всі, хто був на палубі, миттєво ховалися в трюмах, кухар відром води заливав у кухні вогонь, і судно, з наглухо задраєними трюмами, знову набувало мирного вигляду…

Важкими були ці рейси і для моряків. Зв’язок по радіо з рідними та близькими був заборонений. Заходів на переході до Куби в будь-які порти для поповнення запасів води та палива — жодних. Ці запаси поповнювалися вночі в океані з танкерів. Але головне — задовго до приходу на Кубу наші судна зустрічали американські військові кораблі. На них гриміли дзвони гучного бою, американські матроси розбігалися по бойових постах, і їхній військовий корабель, обліплений жерлами гармат і установками самонавідних ракет, лягав на паралельний курс і йшов майже поруч з нашим судном, поки із заходом сонця його не приховувала швидко настаюча тропічна ніч…

У ті дні, коли судна під червоними прапорами Країни Рад таємно везли на Кубу ядерні ракети і війська, наражаючи моряків і захований у трюмах живий вантаж на смертельну небезпеку, радянське телебачення показувало численні мітинги, на яких робітники, службовці, інтелігенція гаряче схвалювали мудру політику Комуністичної партії Радянського Союзу на чолі з вірним ленінцем Микитою Сергійовичем Хрущовим щодо надання братської допомоги кубинському народу, який став на шлях соціалістичного будівництва.

А вождю цього народу Фіделю Кастро, який дозволив СРСР встановити на Кубі націлені на США ядерні ракети і розмістити на острові на випадок війни з американцями війська, Указом Президії Верховної Ради СРСР було присвоєно звання Героя Радянського Союзу і присуджено Ленінську премію за зміцнення миру між народами…

У книзі про тодішнього президента США Джона Кеннеді американського історика Рівза я прочитав, що коли Кеннеді доповіли про виявлені на Кубі розвідувальними літаками не тільки націлені на США радянські ракети, але й радянські війська, він не повірив. А коли йому пояснили, що війська доставлялися на бунтівний острів у наглухо закритих трюмах вантажних суден, наказав перевірити цю інформацію.

На американське вантажне судно посадили бригаду морських піхотинців і закрили в трюмі. Судно увійшло в тропіки. Не минуло й півдня, як піхотинці, не витримавши духоти, почали стріляти з автоматів, вимагаючи, щоб їх випустили!

Радянські солдати поводилися інакше…

18 жовтня 1962 року Джон Кеннеді, переконавшись у правдивості даних американської розвідки, оголосив повну морську блокаду Куби, наказавши військово-морському флоту США перехоплювати всі морські судна, що йдуть на Кубу, і в разі виявлення на них стратегічних вантажів — топити.

Так моряки радянських торгових суден стали заручниками авантюрної політики Н. С. Хрущова, яка ледь не призвела до третьої світової війни.

У тій же книзі Рівза йдеться про тиск американських генералів на президента Кеннеді, які вимагали «вдарити по Радах, покарати Хрущова». Але Кеннеді на це не пішов. І під його тиском 30 жовтня 1962 року, а також за допомогою американських і радянських дипломатів, Хрущов дав команду ракети і війська з Куби забрати…

…Давно вже немає Н. С. Хрущова з його авантюрами у зовнішній і внутрішній політиці. Не відбувся і обіцяний ним радянському народу в 1980 році комунізм. Немає вбитого в 1964 році президента США Джона Кеннеді. Немає і розграбованого в результаті горбачовської перебудови найбільшого в світі Чорноморського пароплавства.

Але живі моряки-одесити, які ходили в ті спецрейси: капітани, штурмани, механіки, матроси — беззавітні трудівники моря, які отримують сьогодні жалюгідні пенсії. І коли дивився фільм про Фіделя Кастро, я, теж ходив у ті рейси, думав про них.