Досвідчений художник зійшов зі своєї добре налагодженої стовпової дороги, щоб дослідити інші можливі шляхи в мистецтві; молодий художник пробує себе в несхожих образотворчих стилях. Невтомний пошук — запорука творчого зростання. Галині Мещеряковій та Олесі Зайвій творчий застій не загрожує…
Галина Мещерякова відкрила виставку у Всесвітньому клубі одеситів (кут Базарної — Маразліївської). Назвала її «Присвячується однокласникам». Тому в експозиції переважає портрет. Техніка виконання — улюблена художницею пастель. Мещерякова у своїх колірних експериментах пішла вглиб, з безтурботністю істинного майстра, який не ставить перед собою цілком ринкової мети неодмінно всім сподобатися, але вирішує завдання вивчення можливостей обраної ним технології.
Вона ускладнила колірні заміси, довівши їх майже до ахроматичної гами: загасивши колір. Вийшло щось на кшталт кіноескізів. Ми відзначали раніше, що в останніх роботах Мещерякової все виразніше проявляється театральне, драматургічне начало. Воно позначається на вибірковості колірної палітри. Така задається довільно. Якби художниця зображувала те, що відбувається на сцені за необхідного цьому епізоду підсвічування.
Так і на цих портретах. То раптовий спалах ореолу навколо голови: контрове світло. То яскраві відблиски в надбрів’ях — немов «світла» і «пробілу» (наголос на останньому складі) в іконописі. А обличчя — розчинені в напівтемряві. Або, можливо, в сутінках пам’яті?.. Ці роботи зачаровують своєю принциповою недосказаністю і хвилюють своєю неприкритою суворістю. Сентименту в них немає і в помині.
Представлені на виставці і пейзажі: морських берегів. І натюрморти — зовсім, здавалося б, Галині Мещеряковій не властиві. Така раптом аскеза: і у відборі предметів, і в колірному розкладі, і в економній окреслювальній лінії, енергійній, твердій, наполегливій. Навіть важкі кисті бузку взяті силуетно (це у Мещерякової-то, з її звичним нам багатобарвним квітковим буйством), дані цільними плямами, без промальовування і без об’ємного моделювання світлом. Просто кисті бузку розчинені у світлі, він тут головний «персонаж».
З усмішкою мимоволі згадуєш: «У спорідненості з усім, що є, запевняючись І знаючись з майбутнім у побуті, Не можна не впасти до кінця, як у єресь, У нечувану простоту». Ах, ні-ні-ні, це не кінець! Хіба мало що поет скаже — про себе можна, іншим не указ. У Мещерякової це — суворість зрілості. Її сутінковість немов випливла зі старого дзеркала, розлилася по кімнаті і затопила рум’яні важкі яблука на столі. Яблука — символ життя і пізнання…
ОЛЕСЯ ЗАЙВАЯ дала свою експозицію в єврейський центр «ЕммануЕль» (провулок Віри Онилової, 16, кут Олександрівського проспекту, виставка працює з 11.00 до 15.00, крім понеділка). Зайвая закінчила одеську «Греківку», потім одеський же худграф. І цілий розділ її виставки свідчить про те, що художниця водилася з об’єднанням «Мамай». На моє запитання вона підтвердила цю здогадку, але — з усмішкою. Її вчителькою була Світлана Юсим. Водитися з «мамаями», взагалі-то, важко, «бо жінок на Січ не беруть», і Світлана Юсим з ними теж «кішка сама по собі». На відміну від своєї монументальної за пластичним мисленням вчительки, Олеся — камерна, лірична, трепетна. А її роботи вже теж потрапили до колекції одеського Музею сучасного мистецтва.
Є тут малютки-натюрморти. Мені особливо сподобався той, що з повновагою жовтою айвою на блюдці. А також мінімалістичний триптих з курильними трубками (чи не «мамаї» надихнули?!), дуже строгий і глибокий за кольором. У цих роботах проявляється особливий романтичний ліризм.
Є на виставці і «марини», маленькі і дуже інтимні, наприклад, «Літні канікули» та «Оксамитовий сезон». Це напівпляжні, так би мовити, задвірки, потаємні романтичні куточки. Зайвая шукає себе і в жанрі композиційного портрета. Свого роду спроби поетичного реалізму — «Позитивник», жіночий портрет у копицях квітів, і кумедний, іронічний гротеск «Кава і сигарети» — чоловічий портрет у відблиску світлової реклами, зі сповзаючим стовпчиком якоїсь калькуляції, з трафаретно відтиснутою збоку сентенцією про рухливість сперматозоїдів у любителів кави…
Напівабстрактні композиції Олесі Зайвої — м’якого колориту, з переважанням світлих охр, виконані гуашшю. Іноді в них вписаний жіночий торс: «Пробудження», «Сусанна та старці». Не живий торс, а ніби вже «переварений» тисячоліттями образотворчого мистецтва: без рук — без голови. Знайдений, напевно, археологами в розкопках. Кам’яний. З жовтуватого пісковика. Це вже — гра: відкрите літературне начало в живописі, звернення до міфу, закарбованого в слові і в камені, до пластів історії.
Видно, що художниця поки що на шляху до своєї магістральної лінії: вона йде до неї, промацуючи стежки — проторовані і непройдені. Її творчий всесвіт — у стадії становлення…











