Так ласкаво називали свого санінструктора бійці винищувально-штурмового батальйону морської піхоти.
Переді мною — пожовкла від часу фотографія. На ній зображена дівчина в шапці-вушанці та стьобаній куртці. На боці — сумка з червоним хрестом. Дивиться не за віком суворо, ніби вдивляючись у тривожну далечінь. Про що думала в цей момент Катя Хандусенко-Волошина?
З цією героїчною жінкою я познайомився в мирний час. А знімок був зроблений у день закінчення курсів медсестер. Тоді їй, вісімнадцятирічній дівчині, яка ще вчора безтурботно сміялася, належало пройти важкий бойовий шлях.
…Раннім червневим ранком молодіжна бригада дружно вийшла в поле допомагати збирати ячмінь. І раптом, немов грім серед ясного неба, пролунав зловісний гул літаків, що чорною зграєю йшли із заходу. Посипалися бомби. Загорілися комбайни, хліб. Горизонт затягнуло сіро-бурою пеленою гару. День перетворився на ніч.
Так світанкове ранок пам’ятного червня 1941 року кинув Катю в полум’я війни. Закінчила курси медсестер і — на передову. В одному з гарячих боїв довелося взяти до рук гвинтівку і відбивати з бійцями атаку гітлерівців. З того часу «морпіхи» зашанували Катюшу — свого санінструктора.
Одного разу винищувально-штурмовому батальйону морської піхоти було поставлено завдання таємно висунутися до переднього краю, лінія якого проходила вздовж берега широкої річки, і вибити фашистів з укріпленого плацдарму для подальшого розвитку наступу основними силами по всьому фронту. Темної ночі на човнах та підручних засобах переправилися на інший берег, порослий очеретом та верболозом. Розділившись на дві групи, таємно висунулися на фланги і несподівано одночасно вдарили по позиціях ворога. Де-не-де довелося схопитися і в рукопашну. Захопивши плацдарм, укріпилися. Десь попереду затаїлися гітлерівці, які мали намір будь-що повернути втрачений вигідний рубіж.
І тільки почало світати, заговорили гармати противника, а потім фашисти пішли в атаку, ведучи стрільбу з автоматів. Підпустивши їх ближче, моряки відкрили шквальний вогонь. Перший натиск відбили. Але тут на горизонті з’явилися танки, а позаду них — німецька піхота. Без утоми працював «максим» в руках подруги Каті — Ніни Онилової. Коли вибухом пошкодило кулемет, вона взяла до рук бронебійну рушницю і, притиснувши до пораненого плеча, підбила два танки, що впритул наблизилися до позиції, а третій підірвала зв’язкою гранат. Сміливо билася Ніна Онилова і героїчно загинула. Посмертно їй було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
Загибель подруги болем запеклася в серці Каті. Вона безжально мстила ворогу за її смерть, б’ючись нарівні з моряками зі зброєю в руках. У цьому бою поранило в груди одного з командирів рот. Під вогнем противника Катя перетягнула його на плащ-накидці в безпечне місце і перев’язала. А фашисти знову пішли в психічну атаку, підігріті шнапсом. Над позицією «морпіхів» пролунав клич комбата: «У контратаку!». Катя однією з перших кинулася вперед. В її руках був автомат одного з убитих гітлерівців. Кожен моряк бився за п’ятьох. «Смугастих чортів» фріци боялися. Коли зблизилися, в хід пішли і саперні лопатки. І ворог не витримав, почав у паніці відступати. Моряки відстояли завойований плацдарм. А свого санінструктора з того дня стали називати тільки Катюшею, захоплюючись її сміливістю і відчайдушністю.
…Осіннім погожим ранком у лощині вишикувався батальйон морської піхоти. Комбат капітан Бутович зачитав наказ про нагородження відзначених у боях з фашистськими загарбниками. Серед них була і Катя Хандусенко-Волошина. Батьківщина гідно оцінила її бойові заслуги, нагородивши орденом «Червоної Зірки». Брала участь вона і в героїчній обороні Одеси. А бойовий шлях пройшла до самого кінця війни.