ср, 18 лис --:--:--
USD 0 0
EUR 0 0
А9582.64 ДТ93.04
+17° Одеса

На обкладинці маленької поетичної збірки, яку я тримаю в руках, надруковано: «Бігти за вітром заняття гідніше, ніж бігти від вітру». «Або сліпо підкоритися йому», — додам я, завершуючи пустотливу метафору, бо для автора цих віршів подібного варіанту життєвого шляху не існує.

Усі свої шістдесят п’ять років, чим би він не займався; усюди, куди б його не заносила доля, що в рідній Одесі; що в розпечених Кара-Кумах, де вкалував інженером на газопроводі; що в Єрусалимі, або Парижі, де часто буває, ця людина жила і живе чесно і просто, і, отже, суцільно і поруч — всупереч загальноприйнятому політесу, нехтуючи тим, що ми називаємо приємними манерами, але дивним чином не тільки вціліває, а ще й пише одну за одною добрі, гарні книжки. Ім’я цього миролюбного мисливця за вітром Олександр Бірштейн.
Думаю, більшості читачів відомо, що таке «Живий журнал». Тим, хто з цим стикався рідко, нагадаю: будь-який своєрідний, розміщений в Інтернеті щоденник, господар якого в таємному розрахунку на увагу таких самих «блогерів для себе» публікує, що в голову прийде — від інформації про свої повсякденні праці та клопоти до подорожніх нотаток, від фоторепортажів до посилань на якісь джерела, що здаються йому шалено цікавими; від публіцистики до любовної переписки і так далі, і так далі, і так далі. Так от, я довго не міг збагнути, чому в моєму ЖЖ (я теж грішу цим) так мало відвідувачів, а записи Бірштейна в такому ж журналі читають і коментують десятки людей. І тільки коли взявся за його тексти серйозно, почав перебирати їх один за одним, усі підряд, нічого не пропускаючи, раптом зрозумів, у чому тут річ. А річ у тому, що Бірштейн живе, як пише, і пише, як живе. Пам’ятаєте Окуджаву? Пісеньку «Історичний роман»? «Кожен пише, як він чує, кожен чує, як він дихає. Як він дихає, так і пише, не намагаючись догодити…». Це, повірте мені, — і про Бірштейна. Спробую виразніше пояснити, що я маю на увазі.

Одна з моїх друзів по Фейсбуку зауважила, що переклад назви знаменитого роману Маргарет Мітчелл «Звіяні вітром» («Gone with the wind»), на її думку, неточний. Вірніше було б — «Пішли з вітром», бо в англійській мові немає пасивної дієслівної форми, а якщо перекласти по-іншому, зміст фрази рішуче змінюється у зв’язку з тим, що розвиток доль героїв ставиться в залежність від їх усвідомлених, самостійних рішень і вчинків, замість пасивного підкорення невблаганним обставинам байдужого до людських слабкостей, жорстокого часу

Ось веде, наприклад, свій інтернет-щоденник талановитий письменник і актор Гришковець. Кожна сторінка різноманітно цікава. Але відразу зрозуміло, що це фрагменти майбутньої повісті, де все вивірено і вилизано до чистоти, і як тільки автор вважатиме обсяг написаного достатнім для видання, тема буде закрита, а через місяць-другий на прилавках з’явиться нова книга. У цьому, звичайно, немає нічого поганого. Але мені ближчий Бірштейн, який живе в принципово іншому вимірі. Його ЖЖ не призначається для друку. Це, зрозуміло, може статися і, буває, трапляється, але саме по собі, спорадично, незаплановано, як падає плід, якщо дозрів, і настав для нього час покинути гілку. Бірштейн жодного разу не знаходив на своїй довгій життєвій дорозі туго набитого купюрами гаманця, і тому, якщо друкується, то завдяки участі в цій богоугодній затії когось, налаштованого з ним на одну хвилю, але більш вільного в засобах. Однак знаходяться такі люди не так вже й часто. А «Живий журнал» завжди під рукою.
Що б не потрапляло в поле зору Бірштейна, що б, велике чи мале, не привертало його уваги — сумні міські ландшафти, чудові старі будівлі, творчий вечір у Всесвітньому клубі одеситів, симпозіум у літмузеї; старий знайомий, несподівано випливлий нізвідки, після року перебування в зоні значущої відсутності; гулянки з паризькими друзями; особливий вираз фізіономії улюбленого песика, вдало знятий мобільником; художня виставка, де кожен другий автор — товариш і брат; дружня пиятика у вуличному кафе «У Джамбула» на Олександрівському проспекті, де подають найдешевший, але й найсмачніший у місті шашлик; раптовий пейзаж, просякнутий водяним пилом, або дахи, всипані легким сухим снігом, — все це і ще багато чого стає репортажами, рядками, абзацами, есе, цілими сюжетними сторінками в бірштейнівському ЖЖ. Але найголовніше полягає в тому, що ці, як висловлюються інтернетські профі, «пости» раз у раз перемішуються у нього уривками прози, м’якої, теплої, ніжної, дуже одеської і дуже справжньої, без вульгарності та вульгарних дотепів, властивих, на жаль, графоманським опусам, що експлуатують наш, місцевий матеріал. А крім того, і це, можливо, ще важливіше, його «пости» годину від години вибухають віршами, абсолютно, до непристойності несхожими на жодні інші, та що там — і зовсім на звичні оку римовані тексти, але саме цим і викликають захоплення.
У вступі до своєї останньої збірки — «65», через появу якої на світ я і почав цю розмову, Бірштейн чи то поскаржився, чи то посміхнувся, зауваживши, що до його поетичних дослідів лише одного разу було написано передмову, та й то в ній не знайшли за потрібне процитувати жодного вірша. На цій підставі він сором’язливо допустив, що, можливо, і цього разу критиці не буде на що послатися — можливо, віршики слабенькі, так собі. Не можна не пробачити Бірштейну деяку манірність цих слів, творчості його зовсім не властиву. Щонайменше, тому, що він, як не парадоксально це звучить, загалом правий. Вірші його надзвичайно важко цитувати або розбирати по кісточках. Вони не піддаються вилученню або прискіпливому аналізу, тому, що, якщо можна так висловитися, ідентичні автору. Вже було сказано, що він у своєму крученому-верченому житті байдужий до правил банальної життєвої гри; спокійного, розміреного, «забезпеченого» побуту. Точно так само і його вірші не підкоряються відомим, загальноприйнятим правилам віршування. Вони, будучи вкрапленими в тканину «Живого журналу», здаються фрагментами безперервного, неголосного, з хрипотою, монологу Бірштейна, адресованого всьому білому світу і нікому конкретно; його внутрішнього монологу, для якого відповідні репліки не так вже й важливі, хоча, якщо вони трапляються, він вступає в діалог дружньо, без досади і роздратування.
Ці вірші ще недавно органічно взаємодіяли там же, в журналі, з окремими главами вже опублікованого письменником роману спогадів «Я і мій тато», повного тепла, ніжності, безпомилково побачених деталей; точно, одним розчерком пера схоплених характерів; написаного соковитою, живою, «неправильною» мовою одеського двору, якою Бірштейн володіє досконало і яку майстерно перетворює на чисту літературну мову. Проза ця, романом не вичерпана, і сьогодні виглядає тут виразним буттєвим фоном, на якому розцвітали і розцвітають дивні вірші, які цілком могли бути написаними одним із численних персонажів Бірштейна. Та так, власне, і сталося. Адже з кожної сторінки його роману дивиться на нас він сам, веселий і скуйовджений хлопчисько-творець, «хуліган з нашого двору», здатний, коли зачухається в носі і похолоне під ложечкою, а очі затуманяться гарячою вологою, раптом заговорити віршами, самозабутньо і не турбуючись про те, яке враження справляє на інших.
Я все-таки ризикну навести тут, суперечачи собі, що-небудь з Бірштейна. Навмання, не займаючись пошуками найбільш ефектних місць. Ну, ось, наприклад, — цілий вірш. Не знаю, погодитеся ви зі мною, але, на мою думку, він чудовий неправильний і щемливо талановитий.
«А я пройшовся б по голоду,
там, де і бився, і був битий… Поправить хто-небудь:
— По місту…
— Але цим тільки образить.
По місту… Які труднощі?
Іди собі… Світло, тепло…
А так. Адже навіть не по юності…
По дитинству! Це важко!
Я пам’ятаю — випрошений заздалегідь — подарунок… Впаяна рука
в шматок житнього з гіркою цукру і пісним маслицем злегка…
Нас покличе сусідка:
— Малі! — І дасть коробку доміно…
А молоді тато з мамою втечуть украдьки в кіно».

Книжка Бірштейна невелика. Всього півсотні поспіхом, без особливих вишукувань зверстаних сторінок. Але, занурившись у неї, якщо, звичайно, дістанете, ви відчуєте, ніби у вас в руках нескінченно довга поетична оповідь, внутрішньо різноманітна, сильна, з незліченними ремінісценціями; роздуми про буття, перекинуте в побут, на манер вставних притч на шекспірівські мотиви, де велике і недоторканне приголомшене, якщо хочете, розмовною сучасною лексикою, подано в сюжетному сенсі навпаки, і від того стало сумно-смішним і печально-повчальним.
Вірші Бірштейна, витягнуті з ЖЖ, нові і старі, будучи зібраними під однією обкладинкою, приголомшують. Так не можна писати. Його строфи течуть, спотикаючись, іноді нехтуючи прийнятим розміром, іноді обриваючись на півзітханні.
Чомусь згадується «Сталкер» А. Тарковського. Пам’ятаєте, як виглядає територія, по якій повільно, боячись потрапити в пастку, переміщуються чотири людини? При цьому вони говорять, говорять, говорять, і від цього ще тягучіше панорамування камери по якихось старих фундаментах, покинутих кімнатах, де кахель залитий стоячою водою, крізь яку ледь проступають шприци, пляшки, м’ятий, розкислий папір — сміття, що супроводжує людське співжиття. І поступово починає здаватися, що повільним, болісним рухом знімального апарату передається внутрішній плин думок персонажів, куди більш значущий, ніж вимовляне ними вголос. Дуже схожим на цю філософську подорож по зоні мені здається взагалі вся творчість Бірштейна, з його ЖЖ, нерівним складом, романтичними злетами і зниженою публіцистикою, зосередженістю на дрібницях і вмінням побачити будову світобудови в перипетіях життя комунальної квартири; з його прозою, зігрітою любов’ю до героїв; віршами, адресованими собі і тільки собі…
Дивна річ: збирався написати про поетичну збірку Бірштейна, а вийшло — про нього самого. Його пророцтво загадковим чином збулося. Проти моєї волі. Про вірші знову ж таки — лише півслова. Про нього ж — он скільки! Але, може бути, це і добре. Адже Бірштейн і вірші його нероздільні. Не чекати ж, право, громадянської панахиди, як прийнято в нашому пристойному суспільстві. Любити, все-таки, потрібно живих.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Загрузка…

Мітки

Наша галерея

Вечірня Одеса