У «Німецькому» притулку, що на 6-му кілометрі Овідіопольської дороги, короткостроково — поки їх вилікують, зроблять необхідні щеплення, стерилізують — перебувають безпритульні тварини. За шість років існування притулку, за словами головного ветеринарного лікаря Валерія Знамеровського, добрі люди стали господарями для четвертої частини собак, які потрапили до цієї благодійної установи. Про одну з таких щасливиць я і хочу розповісти.

…КУДЛАТА, величиною з півтори кішки, білувато-бежевого забарвлення собачка породи двортер’єр, з ознаками не те пуделя, не те ще якоїсь благородної породи, стиснулася в клубок на сидінні машини між мною та Людмилою Анатоліївною. Тільце її тремтіло безперестанку. Вона явно боялася нової зміни в житті. Лікар притулку сказав, що знайшли її на трасі. Найімовірніше, нещасну викинули з машини — випадки такого жорстокосердя відомі.

Собачка, видно, довго поневірялася і пам’ятала зраду двоногих: більше року вона не вірила жодним старанням зігріти її, завоювати прихильність — тільки ще більше дичилася. Не давалася ні в руки, ні погладити — раптом битимуть! Своєю чутливою душею Людмила Анатоліївна зрозуміла все ще в притулку.

«Забракувавши» кількох хвостатих кандидатів на її увагу та любов, Люся, як називають усі Людмилу Анатоліївну, не встояла перед прохальним поглядом маленької істоти, що припала до стінки в безпорадному позі. «Це моя!» — визначилася одразу.

Кілька днів нова мешканка зарослого травою дворика та старенького будинку на Слобідці за поріг і носа не висовувала. Щоправда, в перший же день не відмовилася від знайомства з яскраво-рудим котом Персиком, який дружньо погладив її по щоці лапою. Потім поступово, під дією ласкавих слів і дотиків, подолала недовіру і боязко наблизилася до смачно пахучої їжі…

А її нова господиня кілька тижнів шукала ім’я своєму придбанню. Собаки у неї жили завжди («Я і сама, — сміється, — за гороскопом Собака»), але вік їхній минув. Імена їхні, що дарували гарний настрій, а отже, і здоров’я, Люсі та її старенькій матері не забулися, але тут потрібно було придумати щось особливе.

Одного ранку Люся якось особливо весело посміхнулася назустріч. І видала: «Мотя!». Це ім’я вибрала тому, що її підопічна, перш ніж лягти, перебирає-перемотує підстилку.

Ім’я підійшло якнайкраще. А Мотя стала улюбленицею, чи не всієї вулиці. Вигулюють тут і породистих високих псів, і таких же малюків, але про Мотю — трохи запізнившись — господарі їх незмінно запитують. А безпородні «кульки-бобики», волелюбні завсідники міських окраїнних вулиць, навіть намагаються не давати Мотю в образу. Люся, наприклад, з невимовним гумором розповідає (це вона вміє!), як сусідський скуйовджений велетень Кузя відвадив від Моті нахабу-«залицяльника». Йому, що впав, як і належить перед старшими, на спину, він поставив свою могутню лапу на черево і — рикнув. Навіть не на повну міць. Але від Моті той відчепився.

Живуть Мотя з Люсею душа в душу. Радують одне одного: Люся Мотю — чимось, за собачими мірками, смачненьким, Мотя її — здатністю обдарувати душевним рівновагою навіть у найпохмуріші дні.

А ви не хотіли б мати такого друга? У притулку на 6-му кілометрі Овідіопольської дороги сьогодні 250 собак і понад 40 кішок. Може, хтось із них саме на вас чекає?.. І тоді на вулицях нашого міста стане менше безпритульних чотирилапих страждальців, а поруч із вами житиме найвідданіша і найвдячніша істота.