(Кілька епізодів фронтових буднів снайпера)

Юрій Степанович Нікандров, наш земляк-одесит, воював снайпером. Вісім разів був поранений, але виживав, знову повертаючись у бойовий стрій. Найдорожчі для старшини запасу нагороди — дві медалі «За відвагу». Наведемо лише кілька епізодів з його фронтових буднів, наповнених «різнокаліберними» подіями.

Бойове «хрещення»

Напередодні війни Юрій закінчив школу снайперів. А вже 23 червня 1941 року частина, до якої він був зарахований, вантажилася у військовий ешелон для відправки на фронт. І раптом з-за хмар виринули німецькі літаки. Кружляють, як шуліки, зі страшним виттям пікірують, з висоти скидаючи бомби і поливаючи свинцевим дощем.
— Від вагонів! — пролунала команда.
Усі кинулися врозтіч. Вибухи, стовпи полум’я, осколки свистять, голови не підняти. У товариша Нікандрова ручний кулемет «Жовтень». Перевернувся на спину, ріже наосліп по тінях. І тут Юрій побачив колесо від перевернутого воза, що валялося поруч. Швидко збагнувши, разом із напарником прив’язали до нього кулемет, укріпили на підставці, що трапилася під руку, на кшталт станини. Набої були бронебійно-запальні з трасерами. А «Хейнкелі» продовжували безкарно пікірувати.
— Вицілив одного, — згадує Юрій Степанович, — дав коротку чергу. По трасерах визначив, куди зробити зміщення. Ще дав «строчку». І з третьої вже спроби влучив. Задимив «німець», так і не вийшов з піке, врізався в землю.
Таким було перше бойове «хрещення» молодого бійця.

Незвичайна «дуель»

Одного разу Юрія Нікандрова разом з його другом, снайпером Василем Ніколаєвим, викликав до себе комбат. На той час становище на фронті стабілізувалося, і наші підрозділи перебували в позиційній обороні. Кремезний, смаглявий майор, допитливо глянувши на увійшли, коротко кинув:
— Проходьте ближче, до столу. Є про що поговорити.
Перед командиром лежала розгорнута топографічна карта, всіяна значками.
— Так от, — продовжував майор. — На нашій ділянці «пустує» якийсь німецький снайпер. Вам, як найбільш досвідченим снайперам, ставиться конкретне завдання — виявити його місцезнаходження та знешкодити.
Вночі сапери зробили прохід у мінному полі, позначивши його ганчірками на прутах. Під вивернутим від вибуху снаряда пнем зробили «лежку» і ретельно замаскували її.
— Ще не розвиднілося, а ми вже були на своєму місці, — розповідає про той епізод Юрій Степанович. — Сонце вставало за нашою спиною, тому відблиски від нашої оптики німці навряд чи могли помітити. Але про всяк випадок дотримувалися всіх запобіжних заходів, обмотавши стволи гвинтівок маскувальною сіткою, розуміючи, який обережний і хитрий «лис» сховався десь попереду нас у своїй «норі», «промацуючи» кожен метр простору і чекаючи на чергову жертву. Цей досвідчений фашистський снайпер за своєю значущістю був «вагомішим» за будь-якого штабного офіцера. Як пізніше стало відомо із записів його блокнота, у «чорному списку» числилося понад двісті убитих — від рядового до полковника. Такого «пропаленого аса», що називається, голими руками не візьмеш. Тут треба добре «подумати», точно виявити, з якого конкретного місця він веде прицільний вогонь. За весь світловий день німець нічим не виявив себе, так і не зробивши жодного пострілу. Напевно, чекав «дичину» побільше. Око в нього було набите. Наступного ранку ми притягли з собою опудало — у погонах, касці — все, як годиться. Я підняв «виріб», а Василь став спостерігати за нагромадженням каміння на горизонті. І раптом пролунав постріл. Відразу «скинувши» опудало, я став вивчати, під яким кутом куля увійшла в нього і під яким вийшла. Звірив з місцевістю. І тут, між валунами, помітив невелику вузьку щілину, на кшталт амбразури. Там, у глибині каміння, і засів гітлерівський виплодок.
— Я побачив, — шепоче Василь, — звідки димок від пострілу пішов.
А в нього самого в очах бісівський вогонь світиться.
— Зараз я його дістану!
Не встиг я і рота відкрити, як він висунувся з-під пня на півкорпуса, щоб зручніше було цілитися. Але натиснути на спусковий гачок так і не встиг. Його випередив фашист. І не промахнувся. «Ех, Вася, Вася, — тільки й зітхнув я з жалем і глибокою скорботою. — Ну навіщо ти поспішив, друг мій сердечний?». Усередині мене все кипіло помстою, але я стримався. «Дуель» ця була незвичайна і своєрідна — хто перший вистежить, виявить противника і першим натисне на спуск, той і вийде переможцем. Такі жорстокі неписані правила війни. І потрібно було приймати їх. Ставка «прихованої дуелі» — саме життя. Ледь почало світати, а я вже, не ворушачись, лежав на своєму місці, під пнем, з якого звисали довгі корені. Між ними і просунув закамуфльований ствол бувалої снайперської гвинтівки з оптичним прицілом. Позаду, в окопі, праворуч і ліворуч від мене, щоб відвернути увагу німецького снайпера, бійці зрідка, по черзі, піднімали над бруствером опудала і відразу опускали їх. Німець поки що не йшов на приманку, напевно, обережничав, придивлявся. Від нерухомості в мене почала німіти ліва опорна рука, від напруги сльозилися очі, але палець правої, як оголений нерв, лежав на спусковій скобі. Скільки минуло часу, я й не знаю. У таких випадках кажуть, що вічність. Впившись поглядом через приціл у щілину між камінням, раптом помітив ледь вловимий рух ствола. Два постріли злилися в один. Противник якимось чином теж виявив мене. Ми обидва одночасно натиснули на спускові гачки. Встиг помітити сизуватий димок з амбразури і моментально відчув, як щось гаряче обпекло мені кисть правої руки. Куля, чиркнувши по прикладу, пішла під пахву. Жив залишився абсолютно випадково. Річ у тім, що корені пня, що звисали, трохи заважали мені оглядати місцевість, і тому лежав не прямо і плазом, а трохи навскоси відносно положення гвинтівки, на лівому боці. Це і врятувало мене. З того часу «робочим» пальцем замість вказівного у мене став середній. Але про цей «нюанс» знав тільки я сам. Того разу руку перетягнув джгутом. А коли сутінки згустилися, ми по-пластунськи поповзли до каміння. Напарник «щупом» виявив і знешкодив по шляху просування кілька мін. Підібралися до стосу з валунів, завмерли. І тут між нами виник такий короткий діалог-сперечання.
— А раптом фріц тільки поранений? — тихо запитав мене помічник. — Поліземо в його «барліг», а він — вистрілить?
На що я йому резонно зауважив:
— Якби був живий, то давно «зняв» би нас, як куріпок.
— Тоді давай гранату про всяк випадок кинемо, — запропонував він.
— Це — зайве, шум піднімемо, німці заметушаться, мінами закидають, — поставив я «крапку» в розмові.
Виявивши з протилежного боку двері-лаз, на дотик спустилися крутими сходинками вниз. Увімкнули ліхтарик. У снайпера дійсно виявилося «царське ложе». Колодна стеля в три наката, стіни, обшиті дошками. На поличці — банка з водою, термос з кавою, шоколад, консерви та інші припаси. У кутку — дерев’яний настил з ковдрою та подушкою для відпочинку.
— Облаштувався, гад, як на курорті, — прошепотів товариш.
Перевернули німець, що лежав ниць. На вигляд — років п’ятдесяти. Комірник білої сорочки під кітелем залитий кров’ю. Куля влучила йому прямо в перенісся. Знявши з його шиї залізний хрест, я взяв у руки ворожу снайперську гвинтівку. Таку бачив вперше. Напевно, її виготовили за спецзамовленням. Інкрустоване ложе, а головне, з двома спусковими гачками. Один зводиться до клацання, а до іншого варто тільки доторкнутися, як відбувається постріл. І при цьому — ні найменшого коливання стволом — стовідсоткове влучання. Залишивши «сюрприз»-гранату на розтяжці, ми покинули «бункер». Звернули увагу і на те, що він мав два запасних виходи. У бліндажі на передовій нас вже чекав комбат. Я передав йому «реквізити» німця. Він переглянув їх і розцвів усмішкою:
— Ти хоч знаєш, сержанте, кого ліквідував?! Полковника, одного з «елітних» снайперів, якому сам Адольф Гітлер вручив цей залізний хрест!

Трофей… на гусеницях

На ділянці оборони батальйону, в якому перебував сержант Юрій Нікандров, німці після артпідготовки зробили наступ з метою прориву. Попереду йшли танки, за ними бронетранспортери. Перед переднім краєм ворожа піхота спішилася і пішла в атаку. Деякі танки і БТРи наблизилися майже впритул. На їхніх баштах і бортах були виразно видно білі хрести. Бійці батальйону мужньо билися, відсікаючи автоматників від бронетехніки. Артилеристи, викотивши «сорокапятки» на зручні місця, вели вогонь прямою наводкою. На полі бою задиміло кілька фашистських танків. Зустрівши впертий опір, німці повернули назад, щоб перегрупувати свої сили.
Юрій Нікандров з напарником зі свого спостережного пункту уважно оглянули нейтральну смугу, помітивши крізь дим, що клубочився, на пагорбі, підбитий танк і бронетранспортер. Звідти зрідка доносилися поодинокі удари кувалдою по металу. Через оптичний приціл Юрій побачив, що біля танка метушаться троє німців у чорних комбінезонах. Мабуть, екіпаж натягував розірвану гусеницю.
— Чому б нам не влаштувати там «засідку», — звернувся Нікандров до товариша. — Панорама для огляду — що треба.
— Але для цього треба усунути невелику «перешкоду», — із заковикою відповів напарник, — ліквідувати німців під танком.
— Ну, це я беру на себе, — просто відповів Юрій.
— В оптичний приціл він добре бачив кожного з них. Ретельно прицілився і, вибравши зручний момент для себе, вистрілив. Один з фріців уткнувся головою в землю, розкинувши руки. Інші, перелякавшись, що їх виявив снайпер, поспішно поповзли у свій бік.
Поділившись своєю задумкою з комроти і отримавши «добро», Юрій та його напарник таємно, по-пластунськи, пробралися вузькою ложбиною до пагорба, де застигла броньована німецька техніка. Влаштували біля гусениць місце для спостереження, замаскувавши дерном.
Як тільки стемніло, Нікандров запитав товариша:
— Ти звернув увагу на бронетранспортер? На гусеничному ходу і начебто цілий, без пошкоджень. Давай перевіримо?
Бійці залізли всередину БТРа.
— Темрява така, що сам чорт голову зламає, — в серцях сказав Юрій. — Прикрийся-но плащ-накидкою і посвіти ліхтариком на панель.
Майже на дотик сержант знайшов якусь ручку, втопив її і повернув. І двигун завівся! Увімкнувши передачу, плавно рушив з місця.
— Все гаразд! — збуджено вигукнув напарник. — Напевно, німці з переляку кинули і ретирувалися.
— Ну, а тепер випусти три трасери в наш бік, щоб знали, мовляв, свої йдуть-їдуть. Це — умовний сигнал.
Ось таким чином Нікандров і «доставив» броньований трофей на гусеницях до свого розташування, вивівши його з-під самого носа німців.
— На обладнане місце ми вже не повернулися, — додав наприкінці нашої бесіди ветеран. — Рано вранці наші війська перейшли в контрнаступ.
— А трофей?
— БТР відразу ж відправили в наш тил. Виявилося, що він — нової «модифікації».

«Сорок дев’ятий»

До «лежки досвідченого вовка» вже залишалося, що називається, рукою подати, коли в одному з гарячих боїв старшину здорово «зачепило» осколками міни. Перед тим встиг «зняти» сорок дев’ятого за рахунком фашиста. Юрія евакуювали в тил, до міста Одеси, в 411-й військовий госпіталь. Тут і зустрів довгоочікуваний День Перемоги…

Після війни Юрій Степанович Нікандров протягом двадцяти років був незмінним капітаном збірної команди СРСР зі стендової стрільби. Заслужений майстер спорту, учасник трьох Олімпіад, Заслужений тренер України. Двічі привозив з чемпіонатів світу «золото». На іменній стрічці видатного спортсмена — 299 медалей різного достоїнства.

І нині ветеран бере найактивнішу участь у створенні Одеського музею спортивної слави.