пн, 16 лис --:--:--
USD 0 0
EUR 0 0
А9582.64 ДТ93.04
+17° Одеса

…А пам’ять повертається в той скорботний квітень

Чверть століття минуло, але з пам’яті не стерти ту полинно-гірку квітневу ніч 1986 року, що пекельним вогнем чорнобильського вибуху вписала в історію людства одну з найчорніших сторінок. І не забути імен тих, хто першим прийняв цей вогонь на себе, щоб врятувати мільйони інших життів, щоб не випалив він ще більшу рану на Землі… Начальник пожежної частини Чорнобильської АЕС Герой Радянського Союзу Л. П. Телятников, що стали пліч-о-пліч з ним В. П. Правик, В. І. Тищук, М. В. Ващук, В. І. Ігнатенко, І. І. Титенко… Звання Героя України присвоєно їм посмертно.

Старший інженер управління пожежної охорони Одеської області капітан Андрій Миколайович Удуденко одразу ж написав рапорт, щоб його направили добровольцем до Чорнобильської зони. На той момент капітан Удуденко мав трьох неповнолітніх дітей, наймолодшому ледь півроку виповнилося. Про те, що він став ліквідатором добровільно, дружина Валентина Федорівна дізналася лише після його повернення.

— Одеський зведений загін протипожежної служби був сформований третього жовтня, — розповідає Андрій Миколайович. — 187 чоловік зібралися з усієї області. Вранці того ж дня, після невеликого мітингу, що відбувся в загоні технічної служби УПО, наш загін вогнеборців на чолі із заступником начальника управління майором Олександром Сергійовичем Сидоровим автобусами вирушив у дорогу. Забігаючи наперед, скажу, що через деякий час на зміну Сидорову приїхав начальник УПО Анатолій Дмитрович Савицький…

Чим ближче під’їжджали ми до Чорнобильської зони, тим тихіше ставало в нашому автобусі. А за шлагбаумом, що відділяв забруднену зону від чистої, якщо так можна назвати ту частину території Київської області, що залишалася за ним, в автобусі взагалі повисла гробова тиша. Села, які ми проїжджали, були безлюдними, не зустрічався і транспорт — блукали лише покинуті тварини: кури, гуси, качки, собаки, кішки, свиня пробігла… Люди ж виїжджали поспіхом, за командою, не відаючи, що їх чекає попереду, і таємно сподіваючись, що незабаром повернуться додому.

— Місто Чорнобиль, куди ми прибули на зміну загону з Луганська, було таким же, — продовжив свою розповідь Андрій Миколайович. — Будинки — порожні, «населення» — командировані з усієї країни, що змінювали один одного. Нас поселили в пожежній частині, тій самій, бійці якої першими кинулися боротися з вогнем на ЧАЕС. На харчування прикріпили до їдальні. Начебто й ніяково говорити, але в перші дні перебування в забрудненій зоні нас усіх… пронесло. Раптом зник голос, так що ми всі замість чіткої мови видавали щось на кшталт гусячого шипіння. Треба сказати, дисципліна у нас була залізна: кожен розумів, куди він приїхав і яка на ньому відповідальність, кожен точно знав коло своїх обов’язків.

А. М. Удуденко займав у загоні посаду заступника начальника з тилу і мусив забезпечувати свій підрозділ усім необхідним, насамперед — питною водою та обмундируванням. Робочий день був ненормованим. Не нарікав ніхто. Досі, каже Андрій Миколайович, перед очима гора забрудненого радіацією обмундирування, що скупчилося на території тієї пожежної частини: адже ліквідатори милися і переодягалися по кілька разів на день. І цю гору необхідно було вивезти і поховати в могильнику. Треба було проявити ініціативу — діяти самостійно і негайно. Андрій Миколайович домовився в місцевій «Сільгосптехніці» про транспорт, навантажувач — і протягом трьох-чотирьох днів вивезли і скинули в могильник близько дванадцяти «КрАЗів» зараженого радіацією обмундирування та наметів.

— Біля цих поховань постійно чергувала охорона — оберігала від мародерів: вони навіть там, у забрудненій зоні, намагалися поживитися, — пояснює А. М. Удуденко. — Могильник — це величезний, 100 на 50 метрів, глибиною в 3—4 метри, котлован, весь устелений товстою поліпропіленовою плівкою, приблизно на метрову глибину залитий спеціальним розчином…

Як тільки закінчили це поховання, радіаційний фон на території пожежної частини значно зменшився. Наступний крок щодо його зниження почався із зустрічі капітана Удуденка з начальником порту на річці Уж, приблизно за 8—9 км від Чорнобиля. Потрібно було засипати територію пожежної частини щебенем (ним засипали і територію самої станції — щебінь вбирав радіацію). Комунікабельний, вмів розташовувати до себе будь-яку людину одесит домовився з начальником порту швидко, той транспорт пообіцяв, але з умовою, що він буде задіяний тільки вночі, оскільки вдень возять щебінь на ЧАЕС. За два вечори пожежники-одесити, підбадьорювані своїм старшим — Сергієм Миколайовичем Петровим, щебінь доставили і розстелили. Радіаційний фон ще знизився.

Все це було ніби додатковою, хоча і дуже необхідною, турботою заступника начальника загону — ніхто не звільняв його від основних обов’язків: свіже обмундирування та питна вода потрібні були постійно. Частина загону під керівництвом Петра Васильовича Сафранюка проводила дезактивацію об’єктів у Прип’яті та Чорнобилі, а частина на чолі з Сергієм Федоровичем Тарабанчуком — на ЧАЕС. Там же велася і величезна профілактична робота.

— А одного разу, — продовжив свою розповідь А. М. Удуденко, — сталося загорання в кабельних шахтах станції. Локалізували пожежу під керівництвом Миколи Григоровича Скидана. У нашому загоні майже кожен міг взяти на себе роль ведучого. Довелося гасити пожежу і в приватному секторі: з невідомої причини загорілися два будинки, вогонь перекинувся на траву навколо них і міг поширитися на ліс — він був зовсім поруч. Впоралися і з цією бідою. Мужність, готовність вступити в бій з будь-якою чорнобильською напастю виявляли наші бійці-пожежники за різних обставин. Як тут не згадати начальника штабу Миколу Васильовича Кандибу, членів штабу пожежогасіння Василя Юрійовича Максимюка, Адама Васильовича Шаргородського, Олександра Михайловича Білого, якого, на жаль, вже немає з нами…

— Час, однак, йшов до зими, — після паузи продовжив оповідач, — а пожежна частина живилася водою від пожежного гідранта, рукавна лінія якого була прокладена метрах у сімдесяти від її території. Ця гумово-тканинна «труба» могла замерзнути і лопнути — і водозабезпечення було б припинено. А адже на зміну нам мав приїхати інший загін — зі Львова. У забрудненій зоні доводилося по кілька разів на день митися, міняти одяг, та й пожежні машини з водою потрібно було тримати в повній готовності.

Знову виручила «Сільгосптехніка»: домовився з її керівниками, що вони поставлять потрібного діаметра труби. Але щоб прокласти їх, треба було з’ясувати в комунгоспі схему водної магістралі Чорнобиля. Однак весь архів міста був вивезений, а начальник цієї важливої для життя міста ділянки теж виявився з відряджених і схеми водопровідних мереж не знав. Що робити?.. Взяли трактор і майже дві доби під керівництвом того ж начальника пожежної частини Петрова рили землю і на глибині понад два метри все ж знайшли магістраль. Вирили додаткову траншею метрів на п’ятдесят і протягом тижня підключилися до центрального водопроводу. Так що зима вже не лякала.

Але тривожило ще одне: на території пожежної частини скупчилося багато пожежної техніки. Від майбутніх морозів і снігу її необхідно було сховати під навіс. Одеські пожежники вирили траншею під фундамент і навіть встигли його звести, але час їхнього перебування в чорнобильській зоні закінчувався.

9 листопада на зміну одеському загону прибув Львівський зведений загін протипожежної служби. 10 листопада одеські вогнеборці вирушили в дорогу. Додому! До рідних і друзів, яким теж (вони розуміли!) потрібна була мужність. Щоб чекати, сподіватися на краще, підбадьорювати тих, хто працював у самому пеклі.

— Після чорнобильської трагедії, — тихо говорить Андрій Миколайович, — здоров’я ліквідаторів сильно похитнулося. Приблизно 80% стали інвалідами. Ліквідатори хворіють і помирають. Їм потрібна допомога. Закони існують, але не діють. Про ліквідаторів держава, за великим рахунком, забула, вони кинуті на самовиживання. «Тоді ми були молодші і жили ми в іншій країні», — з гіркотою констатує у своїх немудрих, але йдучих від самого болючого серця (довелося і операцію перенести) віршах, присвячених пам’яті його бойових товаришів — одеських пожежників. Він пам’ятає їх усіх, а тим, хто сьогодні, як і він, згадує ті опалені чорнобильським вогнем дні та ночі, бажає здоров’я і сил прожити життя так, «щоб не було пізно, щоб не було боляче, щоб не було соромно один одному в очі подивитися».

— Як людина, по долі якої безпосередньо «пройшовся» Чорнобиль, — говорить А. М. Удуденко, — добре розумію, що переживають японці, від усього серця співчуваю їм і бажаю їм здоров’я, щоб життя їх налагодилося знову. І, звичайно, щоб ніколи і ніде у світі подібна до Чорнобиля і Фукусіми трагедія не повторилася.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Загрузка…

Мітки

Наша галерея

Вечірня Одеса